лише через те не завжди любив матір так, як вона того заслуговувала і як міг би, що на заваді цьому мені була німецька мова. Єврейська мати - не «мати», це означення робить її трохи смішною (не саме себе, позаяк ми в Німеччині), ми даємо єврейській жінці ім’я «німецька мати», але забуваємо про протиріччя, яке тим важчим тягарем лягає на почуття. «Мати» звучить для єврея особливо по-німецькому, воно несвідомо містить у собі, крім християнського блиску, й християнський холод; названа матір’ю єврейська жінка стає через це не тільки смішною, а й чужою. «Мама» - це ім’я було б краще, якби тільки за ним не стояло оте «мати». Гадаю, лише спомини про ґетто зберігають єврейську сім’ю, бо слово «батько» також передбачає далеко не єврейського батька.
Сьогодні я стояв перед радником Л., який несподівано, непрохано, по-дитячому, з фальшивою насмішкуватістю й настирливо цікавився моїм здоров’м. Ми вже давно, а може, й узагалі ніколи ще, не роз
мовляли так довірливо, і я відчув, як моє обличчя - досі він ще ніколи не розглядав його так пильно - почало розпадатися перед ним на фальшиві частини, які він погано сприймав, але які в кожному разі його вражали. Я не впізнавав сам себе. Його я знаю дуже добре.
26 жовтня. Четвер. Учора Льови всю другу половину дня читав «Бог, людина, диявол» Ґордіна, а потім із власних паризьких щоденників. Позавчора я був на постановці Ґордінової «Дикої людини». Ґордін через те кращий за Латайнера, Шарканського, Файмана та ін., що в нього більше деталей, більше ладу й цей лад послідовніший, зате тут бракує безпосереднього, формально раз і назавжди зімпровізованого єврейства інших п’єс, гамір цього єврейства лунає глухіше й тому знову ж таки менш деталізовано. Певна річ, глядачам роблять поступки, і часом складається враження, ніби треба лише випростатись, щоб поверх голів нью-йоркської єврейської публіки побачити власне п’єсу (постать дикої людини, всю історію пані Зель- де), але гірше те, що відчутні поступки роблять і якомусь здогадному мистецтву, що, скажімо, в «Дикій людині» ціла дія животіє завдяки розмірковуванням, що дика людина виголошує по-людському плутані, але з погляду літератури такі довгі промови, аж хочеться заплющити очі, така сама й уже не молода дівчина у п’єсі «Бог, людина, диявол». Місцями вельми смілива дія в «Дикій людині». Молода вдова виходить заміж за старого чоловіка, в якого четверо дітей, і відразу приводить із собою в шлюб свого коханця Владіміра Воробейчика. Ці двоє руйнують усю сім’ю, Шмуль Ляйбліх (Піпес) мусить віддати всі гроші й занедужує, найстарший син Сімон (Клюґ), студент, сходить із дому, Александер стає гравцем і п’яницею, Ліза (Чіссік) стає повією, а Лемех (Льови) божеволіє через ненависть до пані Зельде - адже вона займає місце матері, - а також через кохання до неї, адже вона - перша молода жінка, з якою він зблизився. Розв’язка дії, що заходить так далеко, настає, коли Лемех убиває Зельде. Решта персонажів залишаються для глядача незавершеним безпомічним спогадом. Винахід цієї жінки і її коханця, винахід, що ні в кого не питає ради, дав мені невиразну, розмаїту впевненість у власних силах.
65
Скромне враження від театральної програмки. Довідуєшся не тільки про імена, а й трохи більше, проте лише стільки, скільки має стати відомо публіці - і найдоброзичливішій, і найпрохолоднішій - про сім’ю, відданій на її суд. Шмуль Лейбліх - «багатий торговець», але нема згадки про те, що він старий і хворобливий, смішний бабій, поганий батько й безбожний удівець, який одружується на день жінчиних поминок. Проте всі ці визначення могли б бути вичерпніші, ніж зазначені в театральній програмці, позаяк наприкінці п’єси він уже не багатий, адже Зельде його пограбувала, він уже, власне, й не торговець, тому що занедбав своє діло. Сімона в програмці названо «студентом», тобто чимось дуже непевним, чим є, як ми знаємо, багато синів наших найдальших знайомих. Александер, цей безхарактерний молодик, - усього лиш «Александер», про Лізу, цю хазяйновиту дів-
3 Ф. Кафка
