ходити в кімнаті по діагоналі, випроставшись і по-світському подавшись уперед корпусом, і при цьому щось розповідати, а в кінці діагоналі раз у раз струшувати із сигарети попіл в одну з трьох розставлених у кімнаті попільничок.
Сьогодні вранці у фірмі N.14. Шеф боком спини впирається в куток крісла, щоб мати опору й більше простору для свого східноєврейського жестикулювання. Погоджена гра рук і гра міміки, що взаємно підсилюють одна одну. Часом він поєднує їх, то розглядаючи руки, то тримаючи їх задля зручності слухача ближче до обличчя. В його інтонаціях лунають храмові мелодії, надто ж коли він перелічує щось пункт за пунктом і веде мелодію від пальця до пальця, немов на різних регістрах. Потім на Ґрабені зустрів батька з паном Пр., який навіть підносить руку, щоб трохи сповз назад рукав (підсмикувати його сам він не хоче), і робить посеред Грабена розлогі гвинтові рухи, плавно розтуляючи долоні й розчепірюючи пальці.
Мабуть, я хворий, від учорашнього дня все моє тіло свербить. Пополудні обличчя так пашіло, було таке різнокольорове, що, коли мене підстригав перукарчук, я потерпав, що він, весь час бачачи мене й моє відображення в дзеркалі, подумає, нібито я не на жарт хворий. Зв’язок між шлунком і ротом також почасти порушено, якась заглушка завбільшки з гульден то підіймається, то опускається або лежить на споді, спричиняючи ледве відчутний гніт, який дедалі поширюється, затягуючи всю поверхню грудей.
Ще про Радотін. Запросив її зійти вниз. Перша відповідь була серйозна, хоча досі вона, тримаючи за руку довірену їй дівчинку, кокетувала й хихотіла зі мною так, як не зважувалася робити від тієї хвилини, коли ми з нею познайомилися. Потім ми багато сміялися разом, хоч обоє й мерзли - я внизу, а вона у відчиненому вікні вгорі. Вона притисла груди до згорнених рук, а все разом із вочевидь підігнутими коліньми - до підвіконня. їй було сімнадцять, а мене вона вважала за п’ятнадцяти- шістнадцятирічного25, і довести їй, що це не так, мені не вдалося протягом усієї нашої розмови. Її невеличкий носик був трохи кривуватий і кидав на щоку химерну тінь, яка, щоправда, не допомогла б мені впізнати її знов. Вона була не з Радотіна, а з Хухле (остання станція перед Прагою), і не давала про це забути. Потім прогулянка з конторником, який і без мого приїзду залишився б у нашому підприємстві; в темряві путівцем повертався з Радотіна до вокзалу. По один бік - голі пагорби, де цементний завод добував силікатний пісок. Старі млини. Розповідь про тополю, яку ураган вирвав із землі разом з корінням, і воно стриміло з землі спершу вгору, а тоді розпростерлося в усі боки. Обличчя конторника: схоже на тісто червонувате м’ясо на міцних кістках, на вигляд стомлений, але, як на його вік, досить кремезний. Навіть тоном своїм не виказує подиву з приводу того, що ми прогулюємося тут разом. Це - великий вигін посеред селища, куплений одним заводом про всяк випадок, поки що він голий, однак яскраво, хоча й лише місцями, осяяний електричним світлом від заводських будівель довкруг. Ясний місяць насичений світлом, тому з одного з коминів - хмарний дим. Паровозні свистки. Шарудіння пацюків обабіч довгої стежки через вигін, яку люди протоптали всупереч волі заводу.
Приклади поліпшення, яке я завдячую цій загалом усе ж таки нікчемній писанині:
У понеділок, шістнадцятого, я вкупі з Льови був у Національному театрі на «Дубровницькій трилогії»26. Сама п’єса й постановка безнадійні. З першої дії в пам’яті залишився мелодійний передзвін камінного годинника; за вікном французи, вступаючи, співають «Марсельєзу», пісня завмирає, але її раз у раз підхоплюють і посилюють нові загони, що прибувають; вбрана в чорне дівчина проносить свою тінь через смугу світла, яку кидає на паркет призахідне сонце. З другої дії запам’яталася тільки ніжна дівоча шия, що напружено тягнеться від одягнених у червоно-буру одіж плечей між рукавами ліхтариком до невеличкої голівки. З третьої дії - пом’ятий кайзерівський сурдут, темна смугаста камізелька із золотим годинниковим ланцюжком упоперек грудей якогось старого згорбленого нащадка колишніх господарів. Отже, не багато. Місця були дорогі, я як поганий благодійник викинув купу грошей, тоді як Льови бідував; зрештою, він нудьгував ще дужче, ніж я. Одне слово, я ще раз довів, як нещасливо закінчується все, що я починаю сам. Та коли звичайно я не відділяю себе від цих нещасть, підтягую до себе всі нещасливі випадки з минулого й майбутнього, то цього разу я майже ні від кого не залежав, сприймав усе дуже легко, як щось одноразове, й уперше відчував у театрі свою голову як голову глядача, піднесену з густої темряви крісел і тіл до особливого світла, незалежно від поганого приводу, що ним стала ця п’єса й ця постановка.
Ще один приклад: учора ввечері на Маріенгасе я одночасно подав обидві руки двом своїм невісткам, та так спритно,
