будинками. Може, то були переважно кімнати з ліжками, повз які я проходив. У моїй пам’яті збереглося одне звичайне ліжко, що стояло ліворуч від мене чи то під темною, чи то під брудною стіною, нахиленою, як ото, може, в мансарді під дахом; на ліжку лежав невеличкий стосик постільної білизни, а з нього звисав край ковдри чи, власне, просто грубого простирадла, пом’ятого ногами того, хто на ньому спав. Мені було соромно проходити через кімнати в той час, коли ще багато людей лежали в ліжках, тим-то я йшов навшпиньки й широкими кроками, чим сподівавсь якось показати, що опинився тут не з власної волі, намагаюся по змозі нікому не заважати й ступаю тихенько, тож на моє ходіння не треба звертати жодної уваги. Через це я в тих кімнатах ніде й не повертав голови і бачив тільки те, що лежало або праворуч, з боку вулиці, або ліворуч, біля задньої стіни.
У тій низці квартир раз у раз траплялися доми розпусти, які я, однак, проминав особливо швидко, хоча, схоже, саме задля них і вибрав цей шлях, отож крім того, що вони там були, більш нічого й не завважив. Але в останній кімнаті з усіх квартир був знов-таки дім розпусти, і я тут залишився. Стіна навпроти дверей, в які я ввійшов, тобто остання стіна в усій низці будинків, була або скляна, або взагалі виламана, тож якби я пішов був далі, то впав би вниз. Навіть швидше всього, що вона була виламана, бо дівчата лежали на краях підлоги. Я добре розгледів двох із них на землі, в однієї голова трохи звисала через край на свіже повітря. Ліворуч була міцна стіна, праворуч, навпаки, не зовсім ціла, крізь неї виднівся двір унизу, хоч і не весь, трухляві сірі сходи вели кількома маршами вниз. Судячи зі світла в кімнаті, плафон там був такий самий, як і в решті кімнат.
Я мав до діла переважно з тією дівкою, чия голова звисала, Макс - із тією, що лежала ліворуч від неї. Я обмацав її ноги й, коли дійшов до стегон, почав ритмічно їх стискати. Я відчував таку насолоду, що аж диву давався - адже за те задоволення, якраз усе ж таки най- прекрасніше, платити поки не треба було. Я був певен, що я (і тільки я) обманюю світ. Потім та дівка, не міняючи положення ніг, підвелася тільки тулубом і повернулася до мене спиною, яка, на мій жах, виявилася вкритою великими сургучево-червоними колами з блідими краями й розсипаними між ними червоними бризками. Тепер я помітив, що тими колами та бризками вкрите все її тіло, і що мій великий палець у неї на стегні лежить на таких самих плямах, і що й решта моїх пальців обліплені тими червонястими крихтами, немовби потовченою сургучевою печаткою.
Я відступив назад, до гурту чоловіків, які мовби чогось чекали під стіною, неподалік від того місця, де закінчувалися сходи, що ними рухалося трохи людей. Вони стояли так, як ото стоять і чекають чоловіки в неділю вранці на сільському базарі. Та це й була неділя. Отут і розігралася кумедна сцена, коли якийсь чоловік, що його ми з Максом чомусь боялися, відійшов від гурту, тоді піднявся сходами, ступив до мене й, поки ми з Максом зі страхом очікували від нього жахливих погроз, поставив мені якесь сміховинно наївне запитання. Потім я стояв там і стурбовано дивився на Макса, що, нічого не боячись, сидів у тій забігайлівці на землі десь ліворуч і їв густий картопляний суп, з якого картоплини виглядали, наче великі кулі, а надто одна. Він утовкмачував її ложкою чи, може, двома ложками в суп або просто перекочував туди-сюди.
10 жовтня. Написав для «Течен-Боденбахер цайтунґ» софістичну статтю за і проти страхового товариства.
Учора ввечері на Ґрабені. Назустріч мені - троє актрис, що повертаються з репетиції. Так важко відразу розібратися в красі трьох жінок, та ще коли хочеш, до того ж, загледіти двох акторів, що поспішають за ними надто розгонистою, ще й стрімкою акторською ходою. Ці двоє - той, що ліворуч, із повним молодявим обличчям, у розстебнутому пальті, що метляється на кремезній статурі, досить характерній для обох, - переганяють жінок: цей, що ліворуч, - тротуаром, а той, що праворуч, - проїжджою частиною вулиці внизу. Лівий високо здіймає над головою свого капелюха, взявшись за нього всією п’ятірнею, й вигукує (правий похоплюється аж тепер): «До побачення! На добраніч!» Та коли чоловікам, поки вони переганяли жінок і прощалися з ними, довелося розійтися в різні боки, то жінки, -їх веде, певно, та, що йде ближче до вулиці й здається найслабкішою і найвищою, але заразом і наймолодшою й найвродливішою з-поміж усіх, - ледве перервавши коротким привітанням невимушену розмову, незворушно простують своєю дорогою далі. Ця сцена на мить здалася мені переконливим доказом того, що в тутешніх театральних стосунках панує лад і взаєморозуміння.
