Тепліц, бо міг передати акторами рекомендаційного листа д-рові П. і в такий спосіб зробити щось для пані Чіссік. Піпес приготував жеребкування для трьох можливих міст і сам активно ним керував, але, попри його заперечення, тричі випав Тепліц. Я пересів за сусідній столик і схвильовано написав рекомендаційного листа. Пославшись на те, що мені начебто треба йти додому, щоб узнати точну адресу д-ра П., яка, до речі, й не потрібна була і якої ніхто не знав і вдома, я попрощався. Поки Льови збирався, щоб провести мене, я знічено тримав руку жінки й грався підборіддям її дівчинки.
9 листопада. Позавчора приснився сон:
суцільний театр, я то вгорі на гальорці, то на сцені, зі мною грає дівчина, яка подобалася мені кілька місяців тому, вона напружувала своє гнучке тіло, злякано хапаючись за бильце крісла; я показував з гальорки на дівчину, що грала травесті; моєму товаришеві вона не подобалася. В одній дії декорації виявилися такі великі, що, крім них, нічого не було видно - ні сцени, ні зали з глядачами, ні темряви, ні світла рампи; ба більше, всі глядачі цілими юрмами посунули на сцену, що зображувала кільце Альтштедтер-Рінґ, коли дивитися на нього, певно, звідти, де починається Нікласштрасе. Хоча через це майдану перед годинником на ратуші й малого кільця, власне, не було видно, зате завдяки тому, що підлога на сцені робила короткі повороти й повільно похитувалась, мале кільце можна було побачити, наприклад, з боку палацу Кінски. Сенсу в цьому не було, хіба лише щоб показати всі декорації, коли вже їх виставили тут в усій їхній досконалості, й було б до сліз шкода прогледіти бодай щось із цих декорацій, які - я собі це добре усвідомлював - були найкращі в усьому світі й за всі часи. Освітлення визначали темні осінні хмари. Світло від затьмареного сонця невиразно поблискувало то в одному, то в іншому вікні, намальованих на південно-східному розі майдану. Позаяк усе це було виконане в натуральну величину й без найменшої похибки, враження складалося разюче - окремі віконні стулки від спокійного вітру самі відчинялися й зачинялись, а будинки були такі високі, що хляпання ніхто не чув. Майдан був дуже прикрий, бруківка майже чорна, церква Тайнкірхе на своєму місці, але перед нею виріс невеличкий кайзерівський замок, у передньому дворі якого стояли вишикувані всі монументи, що взагалі були на майдані: колона Діви Марії, старий водограй перед ратушею, якого сам я зроду не бачив, водограй перед церквою Нікласкірхе й дощаний паркан, поставлений тепер навколо котлована під пам’ятник Гусу.
А показували того разу - глядачі в залі нерідко забувають, що це тільки вистава, як на сцені, так і за лаштунками, - кайзерівське свято й революцію. Революція набула великого розмаху, численні народні маси сунули майданом то вгору, то вниз - у Празі такої революції, либонь, ніколи й не було; очевидно, її перенесли до Праги тільки задля декорацій, тоді як місце їй, власне, в Парижі. Від самого свята спершу нічого не видно, весь двір, певно, виїхав кудись святкувати, тим часом вибухнула революція, народ увірвався до замку, сам я виступами водограю в передньому дворі подався на волю, а придворні повернутися до замку нібито вже не мають права. І ось з Айзенґасе виїздять двірські карети, та так стрімко, що задовго ще до замкових воріт мусять гальмувати, і заплішені колеса повзуть бруківкою. То були карети, що їх тепер можна побачити на народних гуляннях та процесіях, - із живими картинами, тобто пласкі, оздоблені гірляндами квітів, а з дахів карет на всі боки звисали строкаті полотнища, завішуючи колеса. І це наганяло на людей ще більший жах, ніж поквапність карет. їх тягли від Айзенґасе крізь арку до замку коні, які перед воротами поставали, немов у нестямку, дибки. Цієї миті юрми людей ринули повз мене на майдан - переважно глядачі, яких я знав із вулиці й які, певно, щойно надійшли. Була серед них і одна знайома дівчина, тільки не пам’ятаю вже, котра саме; поруч із нею йшов, стромивши правицю глибоко в кишеню, молодий елегантний чоловік у жовто-коричневому, в дрібну клітину зимовому пальті. Обоє простували в бік Нікласштрасе. Від цієї миті я більш нічого не бачив.
У Шіллера десь є таке: головне (чи якось так) - «обернути афект на характер».
11 листопада. Субота. Вчора всю другу половину дня в Макса. Визначали, в якій послідовності стоятимуть матеріали в «Красі огидних картин». Жодного почуття задоволення. Та саме в такі хвилини Макс любить мене найдужче, чи, може, мені так тільки здається, бо тоді я особливо виразно усвідомлюю, які незначні мої заслуги. Ні, він справді любить мене дужче. Він має намір узяти до своєї книжки й мою «Брешію». Все добре в мені чинить цьому опір. Сьогодні я мав поїхати з ним до Брюнна. Все погане й хирляве в мені стримало мене. Бо не віриться, що завтра я справді напишу щось добре.
