відчутний привид Наполеона, який у моїй струнко вибудуваній фантазії з’явився також із невеличких вхідних дверей, хоч міг би виступити все ж таки з дерев’яного подіума чи з органа. Він приголомшив цілу залу, яка цієї хвилини була напхом напхана. Хоч як близько я, власне, був до нього, а й справді не мав і ніколи не мав би жодного сумніву щодо його впливу. Може, я б і помітив будь- яку недоладність у його вбранні, як і в Рішпена, але це не стало б мені на заваді. Який холодний я був, навпаки, в дитинстві! Я часто мріяв постати перед кайзером і показати йому, що він не має на мене жодного впливу. І це була не хоробрість, а тільки холоднокровність.
Вірші він декламував, як промови в палаті. Він ляскав долонею по столу, немовби безпорадно спостерігав битву, розмахував випростаними руками, прокладаючи гвардійцям шлях через залу. «Імператор!» - вигукував він із піднесеною, оберненою на знамено правицею, і повторене це слово лунало так, неначе внизу на рівнині котилася луна від вигуків війська. Коли він описував одну битву, десь тупнула чиясь нога, всі поозирались, але то була його нога, що майже не владала собою. Та це не збило його з пантелику. - «Гренадери», яких він прочитав у перекладі Жерара де Нерваля і яких особливо шанував, викликали найменше оплесків.
Коли він був молодий, один раз на рік відкривали домовину Наполеона, проводили повз неї процесію інвалідів і показували їм забальзамоване обличчя, що викликало більше страху, ніж захвату, позаяк було одутле й зеленувате; тому згодом домовину перестали відкривати. Але Рішпен бачив те обличчя, ще сидячи на руках у свого двоюрідного діда, який служив в Африці й спеціально для якого комендант наказав відкрити домовину.
Один вірш, який він хоче прочитати (у нього абсолютна пам’ять, як це часто й буває в людей із сильним темпераментом), він оголосив задовго наперед, дав йому характеристику, майбутній вірш уже вибухав у його словах невеличким землетрусом, і на самому початку він навіть сказав, що прочитає його з усім своїм запалом. Так і сталося.
Дійшовши до останнього вірша, він мав докласти зусиль, щоб непомітно ввійти у твір (то був Віктор Гюго), неквапно встати, після читання вже не сідати, востаннє натужившись, увібрати й зберегти в своїй позі високу декламаційну схвильованість. На завершення він заприсягнув, що й через тисячу років кожна порошинка його праху, якщо вона матиме свідомість, ладна буде підвестись на поклик Наполеона.
Французька мова з її частим диханням і віддушинами, які швидко змінюють одна одну, витримує навіть найневибагливіші імпровізації, не вривається навіть тоді, коли він нерідко розповідає про поетів, що прикрашають повсякденність, про свою фантазію (очі заплющені) як фантазію поета, про свої галюцинації (очі мимоволі втуплюються в далину) як галюцинації поета і т. ін. При цьому іноді він приплющує очі й спроквола їх розплющує, відгинаючи палець за пальцем. - Він сам служив, його дядько служив в Африці, дід - при Наполеоні, він навіть проспівав два рядки з пісні воєнних часів... 13 листопада. І цьому чоловікові, як я сьогодні довідався, шістдесят два роки.
14 листопада. Вівторок. Учора в Макса, що повернувся після свого творчого вечора в Брюнні.
Пополудні, засинаючи. Так немовби міцну черепну накривку, що охоплює безболісний череп, затягло глибоко всередину, а частина мозку залишилася зовні у вільній грі світла й м’язів.
Прокинувся холодного осіннього ранку, осяяного жовтуватим світлом. Проникнути крізь майже зачинене вікно й зависнути перед самими шибками, поки впадеш, - розпростерши руки, з випнутим черевом, відігнувши назад ноги, як ото фігура на носі судна за давніх часів.
Схоже, так погано бути неодруженим, старому чоловікові, як скортить посидіти вечір з людьми, напрошуватися, через силу зберігаючи гідність, у гості, носити в одній руці додому собі обіди, зі спокійною, лінивою впевненістю нікого не чекати,
