лише із зусиллям чи з прикрістю робити комусь подарунки, прощатися біля воріт, ніколи не братися з дружиною сходами нагору, хворіти, втішаючись лише виглядом із вікна, якщо пощастить підвестися й сісти, мати в кімнаті тільки бічні двері, що ведуть до чужих домівок, відчувати відчуженість родичів, з якими можна залишатися в дружніх взаєминах лише завдяки шлюбу - спочатку шлюбу свого батька й матері, потім, коли його виявиться замало, власного шлюбу, захоплено спостерігати чужих дітей і мати право раз у раз повторювати: у мене дітей немає, бо сім’я з одної людини не збільшується, жити з незмінним відчуттям свого віку, в зовнішньому вигляді й поведінці брати приклад з одного чи двох неодружених із спогадів юності. Все це так, але тут легко припуститися помилки: коли так широко розстилаєш перед собою майбутні страждання, то погляд мимоволі відривається від них і вже не повертається, тоді як нині й згодом ти сам і справді опинишся перед ними, з усім своїм тілом і справжньою головою, а отже, і з чолом, щоб бити по ньому рукою.
А тепер спробувати накидати начерк вступу до «Ріхарда і Самуеля».
15 листопада. Вчора ввечері, вже передчуваючи наближення сну, відкинув з ліжка ковдру, ліг і знов усвідомив усі свої здібності, так ніби тримав їх у руці; вони розпирали мені груди, розпалювали уяву, і я, щоб виправдати себе з приводу того, що не встаю працювати, якусь хвилю проказував собі: «Це може зашкодити здоров’ю, це може зашкодити здоров’ю», - і хотів мало не силоміць натягти на голову сон. Я завжди мріяв про кашкет із дашком, який я, щоб захиститися, дужою рукою нацуплюю на чоло. Скільки я вчора втратив, як гупала кров у стисненій голові, - мати до всього хист і триматися тільки завдяки силі, яка потрібна мені для того, щоб жити, а насправді марнується.
Нема сумніву: все, що я заздалегідь, навіть виразно відчуваючи, слово по слову чи навіть лише приблизно, однак у чітких словах придумую, за письмовим столом, коли я намагаюся записати, робиться сухим, спотвореним, застиглим, боязким, воно заважає всьому довкола, а головне - видається неповним, хоч нічого з первісного замислу й не забуто. Причина цього великою мірою полягає, звичайно, в тому, що я, коли переді мною нема паперу, добре придумую лише у хвилини піднесення, якого я побоююся більше, ніж прагну, хоч би як я його прагнув, проте тоді мене так переповнюють почуття, що багато від чого доводиться відмовлятись, отож я вихоплюю з потоку наосліп, випадково, пригорщами, так що все добуте, коли його спокійно запишеш, виявляється нічим порівняно з тією повнотою, в якій воно жило, нездатним цю повноту виразити, а тому нікудишнім і шкідливим, позаяк лишень марно вабило.
16 листопада. Сьогодні вдень, перед тим як заснути, - проте я зовсім не заснув, - чую, на мені лежить верхня частина тулуба вощаної жінки. Обличчя її схилялося над моїм, ліва рука стискала мені груди.
Три ночі не спав, як тільки пробував щось зробити, відразу вибивався з сил.
Із давнього записника34: «Щойно ввечері, після того, як від шостої ранку робив уроки, завважив, що моя ліва рука із співчуття до правої вже певний час тримає її за пальці».
18 листопада. Вчора на заводі. Повертався трамваєм, сидів у кутку з випростаними ногами, бачив за вікнами людей, засвічені ліхтарі біля крамниць, мури віадуків, під якими проїздив, знову й знову спини й обличчя, з торгової вулиці в передмісті виходив путівець, на ньому нічого людського, крім людей, що поспішають додому, пронизливі електричні вогні довкола вокзалу, що втинаються в темряву, низькі, різко звужені на конус труби газового заводу, афіші про Гастролі якоїсь співачки де Тревіль, що обліплюють стіни до самої вулиці поблизу кладовища, звідки разом зі мною повертаються з холоду полів до квартирного тепла в місті. Чужі міста сприймаєш як факт, люди там живуть, не проникаючи в наш спосіб життя, як і ми не сможемо проникнути в їхній, треба порівнювати, не можна впиратись, але всі добре знають, що це не має ні морального, ні навіть психологічного значення, зрештою нерідко можна й відмовитись від порівняння, адже надто велика різниця в життєвих умовах звільняє нас від необхідності це робити.
Хоча передмістя нашого рідного міста нам, щоправда, також чужі, однак тут порівнювати є сенс, півгодинна прогулянка пішки всякчас може нам це підтвердити, тут люди живуть почасти в межах міста, почасти на убогій, темній, розритій, мов велика яруга, околиці, хоч у всіх у них таке велике коло спільних інтересів, якого нема в жодної іншої людської спільноти за
