лежало у вазі на банкетному столі, і їсть виноград.
Я знов обертаюся до зали й бачу, що її освітлюють звичайні гасові лампи, вони прикріплені, як на вуличних стовпах, і тепер, звісно, ледве-ледве блимають. І раптом - можливо, через нечистий гас чи пошкоджений гніт - з одного ліхтаря вихоплюється полум’я й широкі снопи іскор летять на глядачів, яких уже годі розгледіти, бо вони зливаються в одну чорну, мов земля, масу. І ось із цієї маси підводиться чоловік, просто по ній ступає до ліхтаря - мабуть, щоб дати там лад, але спершу дивиться вгору, на ліхтар, завмирає на мить, а тоді, позаяк нічого не стається, спокійно повертається на своє місце і там зникає. Я сплутую себе з ним і схиляю обличчя в чорноту.
Ми з Максом, певно, докорінно різні люди. Хоч як я захоплююсь його творами, коли вони лежать переді мною як щось цілісне, недоступне ні мені, ні будь-кому іншому, - і навіть сьогодні оця низка невеличких рецензій на книжки, - а все ж таки кожне речення, написане ним для «Ріхарда і Самуеля», примушує мене йти на поступки, які я хворобливо відчуваю всім своїм єством. Принаймні сьогодні.
Сьогодні ввечері мене знов переповнювали боязко стримувані здібності.
20 листопада. Сон про картину, нібито Енґра. Дівчата в лісі відбиваються в тисячах дзеркал чи, власне, діви й т. ін. Поділені за зовнішнім виглядом на гурти й легенькі, мов на театральних завісах; праворуч на картині один гурт збитий щільніше, ближче до лівого краю дівчата сидять і лежать чи то на величезній гілляці, чи то на завислій у повітрі стрічці, чи то власними силами повільно здіймаються вервечкою в небо. І ось вони вже віддзеркалюють не лише перед глядачем, а й від нього, стають усе тьмянішими й багатократнішими; те, що око втратило в деталях, воно виграло в повноті. Але на передньому плані стоїть оголена дівчина, якої віддзеркалення не торкнулось, одну ногу вона послабила, й стегно виступило вперед. Тут мистецтво Енґра-художника гідне захвату, але я, власне, задоволено подумав собі, що й для дотику в цій дівчині залишилося забагато справжньої голості. Від того місця, яке вона собою застувала, лилося бліде жовтувате сяєво.
Моя відраза до антитез не викликає сумніву. Хоч вони постають зненацька, а проте не приголомшують, бо завжди на поверхні, під рукою; якщо вони були й неусвідомлені, то однаково на межі усвідомлення. Вони, щоправда, створюють враження ґрунтовності, повноти, цілісності, але це - як фіґурка у «колесі життя»37; свою незначну ідею ми женемо колом. Хоч які різні вони бувають, та нюансів позбавлені, вони виростають, мов на воді, у тебе під рукою, спочатку обіцяють проникнути в безмежність, а зводяться до тих самих середніх величин. Вони самі згортаються, їх не можна розвивати, вони вказують вихідні дані, вони - дупла в деревині, стрімкий біг на місці, вони притягують до себе, як я показав, нові антитези. Нехай же вони й притягнуть усіх їх до себе, раз і назавжди.
Для драми: вчитель англійської мови Вайс - розправлені плечі, руки глибоко в кишенях, жовтувате, у зборках пальто; одного вечора на Венцельсплаці розгонистою ходою поспішає перетнути вулицю перед самим трамваєм, який, щоправда, ще стоїть, але вже подає дзвінком сигнал. Поспішає від нас.
Е. Анно!
А.
Е. Іди сюди.
А.
Е. Я хочу сказати, що з певного часу тобою незадоволений.
А. Але ж...
