містом. Тим-то я вступаю до передмістя щоразу із змішаним почуттям страху, самотності, співчуття, цікавості, пихи, подорожньої радості, стійкості, а повертаюся звідти задоволений, поважний і спокійний, особливо з Жижкова.
19 листопада. Неділя. Сон:
У театрі. Постановка «Далекої країни» Шніцдера в обробці Утіца35. Я сиджу на лаві перед самою сценою, гадаючи, що це - перший ряд, поки нарешті з’ясовується, що це другий ряд. Лава стоїть спинкою до сцени, тож у залу дивитися зручно, а сцену можна побачити, тільки як обернешся. Автор десь поблизу, я не можу приховати від нього своєї поганої думки про п’єсу, яку очевидячки вже знаю, проте додаю, що третя дія має бути смішна. Словами «має бути» я, знову ж таки, хочу сказати, що я, коли говорити про вдалі місця, п’єси не знаю і змушений покладатися на те, що про неї чув; це зауваження я висловлюю ще раз і не тільки для себе, проте ніхто не звертає на нього уваги. Навколо мене великий натовп, схоже, всі поприходили в зимових пальтах і тому займають надто багато місця. Люди поруч зі мною, позаду мене, люди, яких я не бачу, вони звертаються до мене, показують на тих, котрі щойно надійшли, називають імена, особливо звертають мою увагу на одну подружню пару, що протискується крізь ряди крісел, позаяк у жінки темно-жовте, чоловіче, довгоносе обличчя, а крім того, наскільки можна розгледіти в натовпі, над яким вивищується її голова, на ній чоловічий костюм; біля мене на диво спокійно стоїть актор Льови, однак на справжнього дуже несхожий, і виголошує схвильовану промову, в якій повторюється слово «ргіпсі- ріит», я все чекаю вислову «Іегіїит сотрагайопіз», але він не трапляється. У ложі другого ярусу, власне, в кутку галереї - праворуч, як дивитися від сцени, що примикає там до ложі, - позад матері, що сидить, стоїть якийсь третій син у сім’ї Кішів36 і щось каже, звертаючись до зали, вбраний він у гарний сурдут, поли якого розкинуті. Промова Льови має якесь відношення до цих його слів. Виступаючи, Кіш показує вгору на одне місце на завісі й заявляє, що там сидить німець Кіш, маючи на увазі мого шкільного товариша, який вивчав германістику.
Коли завіса підіймається, в залі починає темніти й Кіш так чи так має зникнути, він, намагаючись продемонструвати це якомога виразніше, разом з матір’ю злітає вгору на галерею, знов широко розпростерши руки, ноги й поли сурдута.
Сцена розташована трохи нижче від зали, глядачі дивляться на неї згори вниз, поклавши підборіддя на спинки крісел. Декорації складаються переважно з двох невисоких грубих колон посеред сцени. Показують банкет, в якому беруть участь дівчата і юнаки. Я бачу не багато, бо хоча з початком вистави багато людей саме з першого ряду пішли - очевидно, за сцену, - дівчата, що позоставались, у широких, пласких, здебільшого блакитних капелюшках, які похитуються з одного кінця ряду в другий, затуляють мені сцену. Проте одного невисокого хлопчика років десяти-п’ятнадцяти мені все ж таки видно на сцені особливо добре. У нього сухий, зачесаний на проділ, рівно підстрижений чуб. Він навіть не вміє правильно розгорнути на колінах серветку й, щоб зробити це, змушений уважно дивитися вниз, а в п’єсі він має грати такого собі гуляку. Внаслідок цього спостереження я втрачаю якусь особливу довіру до вистави. Товариство на сцені зустрічає всіляких гостей, що сходять туди з перших рядів зали. Але ролі в п’єсі ще й погано завчені. Ось саме з’являється актриса Гакельберґ, один з акторів, по- світському недбало відкинувшись у фотелі, називає її «Гакель», а тоді помічає свою помилку й виправляється. А ось входить дівчина, яку я знаю (здається, її звати Франкель); якраз там, де я сиджу, вона перелазить через ряд, і видно її зовсім голу спину, шкіра не дуже чиста, над правим стегном навіть розчесане до крові місце завбільшки як ґудзик дзвінка біля дверей. Але потім вона, коли вже опиняється на сцені й повертає до зали чисте обличчя, грає дуже добре. Тепер здалеку на коні має прискакати чвалом співак, рояль відтворює перестук копит, наближається навальний спів, і нарешті я бачу й співака, який, щоб передати природне наростання звуку в міру стрімкого наближення, біжить уздовж верхньої галереї на сцену. Він ще не на сцені, ще не доспівав пісні, а все ж таки передав надзвичайну поквапність і надривний спів, і навіть рояль уже не в змозі виразніше відтворити цокання копит на камінні. Отож обоє змовкають, і чоловік, співаючи спокійно, підходить ближче; щоб його не розгледіли, він прихиляється якомога нижче, і над поруччям галереї виглядає лише його голова.
На цьому перша дія завершується, але завіса не опускається, і в залі так само темно. На сцені, просто на підлозі, сидять двоє критиків і, прихилившись спиною до лаштунків, щось пишуть. Завідувач літературної частини чи режисер з білявою цапиною борідкою стрибає на сцену, ще в повітрі владно викидає одну руку, в другій тримає виноградне ґроно, що доти
