Дівчата, щільно обв’язані, особливо ззаду, робочими фартухами. Одна з них сьогодні вранці в «Льови & Вінтерберг», у неї поли фартуха, що стуляються аж на сідниці, не припасовані, як звичайно, одна до одної, а заходять далеко одна за одну, тож вона мала вигляд загорненого в пелюшки немовляти. Таке чуттєве враження в мене мимоволі зринає щоразу, коли я бачу туго повитих у пелюшки та ковдри й обв’язаних стрічками немовлят, немовби наготованих вдовольнити похіть.
В одному американському інтерв’ю Едісон розповів про свою подорож до Богемії, і на його думку, досить високий розвиток Богемії (у передмістях широкі вулиці, садочки перед будинками, коли проїздиш країною, видно, як будуються заводи) ґрунтується на тому, що так багато чехів переселяються до Америки, і ті поодинокі, котрі повертаються на батьківщину, привозять із собою нові устремління.
Щойно я нарешті усвідомлю, що даю спокій недолікам, усувати які, власне, покликаний (наприклад, збоку щасливе, але, на мій погляд, безрадісне життя моєї заміжньої сестри), я на мить перестаю відчувати м’язи рук.
Я спробую помалу скласти перелік того, що є в мені безперечно, потім - вірогідно, згодом - можливо й т. д. Безперечна в мені жадоба до книжок. Власне, я прагну не володіти ними й не читати їх, а більше пересвідчуватися перед вітриною книготорговця, що вони є. Якщо десь лежать кілька примірників тої самої книжки, мене тішить кожен із них. У мене таке враження, немовби ця жадоба народжується в шлунку, немовби вона - хибно спрямоване відчуття голоду. Книжки, які я маю, радують мене не так, а от книжки моїх сестер радують по- справжньому. Бажання володіти книжками незрівнянно менше, його майже нема.
12 листопада. Неділя. Вчора - доповідь Рішпена «Легенда Наполеона» в «Рудольфінумі». Досить порожньо. Неначе для того, щоб перевірити манери доповідача, на шляху від невеличких вхідних дверей до столу поставлено великий рояль. Доповідач входить, хоче, дивлячись на публіку, дістатися найкоротшим шляхом до столу, отож наближається до інструмента, дивується, відступає назад і півколом обминає його, вже не дивлячись на публіку. Після завершення промови він, у захваті від неї й бурхливих оплесків, певна річ, уже давно забув про рояль, позаяк під час виступу інструмент не привертав його уваги, й хоче, притиснувши руки до грудей, якомога пізніше повернутися до слухачів спиною, отож елегантно ступає кілька кроків убік, легенько наштовхується, звичайно ж, на рояль і змушений навшпиньки, трохи прогнувши спину, вийти нарешті на вільне місце. Принаймні так зробив Рішпен.
Великий, кремезний п’ятдесятирічний чоловік із талією. Цупкий, кругом у вихорах чуб (Доде, наприклад), не порушуючи зачіски, досить щільно прилягає до голови. Як у всіх літніх південців, у нього товстий ніс і, відповідно до нього, широке зморшкувате обличчя, з ніздрів, як у коня, може свистіти дужий вітер, про таке обличчя напевно знаєш, що воно вже не зміниться, що це вже й є його остаточний стан і воно перебуватиме в цьому стані ще довго; його обличчя ще нагадує мені обличчя старої італійки, сховане, правда, за дуже природною бородою.
Світло-сірий колір щойно пофарбованого концертного подіума, що здіймався в нього за спиною, спершу збивав з пантелику. Сивий чуб просто-таки зливався з цим кольором, і не залишалося жодного контура. Коли він закидав голову назад, колір починав рухатися, голова майже танула в ньому. Аж десь ближче до середини доповіді, коли увага вже не розпорошувалась, це перестало заважати, особливо коли він, декламуючи, підвівся всім своїм одягненим у чорне тілом і, супроводжуючи розпростертими руками вірші, розігнав сірий колір. - Спочатку він так розкланювався на всі боки, що аж незручно ставало. Розповідаючи про одного наполеонівського солдата, якого він ще знав і який мав п’ятдесят сім ран, завважив, що розмаїття кольорів на тілі того чоловіка міг би передати лише такий великий колорист, як присутній тут його товариш Муха.
Я завважив, що чоловік на подіумі захоплює мене чимдалі дужче. Я вже не думав про свої страждання й клопоти. Склавши долоні й тримаючи їх між коліньми, я втиснувся в лівий куток крісла - а по суті, в доповідь. Я відчував на собі Рішпенів вплив, як його мав відчувати цар Давид, коли брав у постіль молодих дівчат. Переді мною навіть постав ледве
