не втікають так безутішно від того, хто знайомий із ними тільки мимохідь і залюбки перемовився б із ними словом-двома, вони вже ненадовго зупиняються, хай навіть не в тому місці кімнати, де хотілося б, їх уже не треба затримувати поглядом, погрозами чи владою кохання; коли вони відвертаються, то роблять це неквапно, щоб не завдати цим рани, тоді й спина в них ширшає. Коли їм щось кажеш, це не минає марно, запитання вони вислуховують до кінця, поспішати його ставити не доводиться, а відповідають хоч і жартома, але конкретно. Атож, вони й самі не проти, задерши обличчя, запитати про щось, а коротку розмову сприймають не так нетерпляче. Взявшись за роботу, вони менше звертають увагу на глядача, отже, він їм майже не заважає і може спостерігати їх довше. А ось перевдягаються вони на самоті. Лише тоді можеш відчути якусь невпевненість. А щодо решти, то вже не треба бігати вулицями, підстерігати біля воріт і весь час очікувати щасливого випадку, хоча з досвіду вже й знаєш, що не маєш хисту його поквапити.
97
І все ж, попри цю велику переміну, яка сталася з ними, нерідко трапляється, що вони, несподівано нас зустрівши, з траурною міною кладуть свою долоню в нашу й неквапним жестом запрошують нас як колегу зайти до себе додому. Важко походжають вони в сусідній кімнаті туди-сюди; та щойно ми, з похоті чи впертості, проникаємо й до тієї кімнати, вони нишкнуть десь у ніші біля вікна й читають газету, не вшанувавши нас жодним поглядом.
ЗО листопада. Три дні нічого не писав.
З грудня. Щойно трохи почитав «Життєпис Карла Штауфера. Хроніка пристрасті» Шефера й весь у полоні глибокого враження, що проникає до самої глибини мого єства, яке відчуваю лише час від часу, хоча продиктоване моїм зіпсованим шлунком голодування й буденні хвилювання вільної неділі так заморочують голову, що доводиться писати так само, як і в разі стороннього, викликаного сторонніми чинниками хвилювання, коли допомогти собі можеш тільки тим, що порозмахуєш руками.
Довколишньому світу так легко, вдавано чи навсправжки, розгадувати нещастя неодруженого чоловіка, що той у будь- якому разі - якщо він записався в неодружені з радісним передчуттям пізнати таємницю - прокляне своє рішення. Щоправда, він походжає в застебнутому на всі ґудзики піджаку, руки - у високих його кишенях, лікті - гостряками, капелюх нацуплений на самі очі, нещира, ніби вроджена усмішка призначена захищати рота, як пенсне - очі, холоші вужчі, ніж личить при худих ногах. Та кожне знає, як йому ведеться, й може перелічити всі його страждання. Його обдає холодом власного нутра, до якого він зазирає другою, ще смутнішою половиною свого подвійного обличчя. Він переїздить з місце на місце просто-таки безперервно, хоч і з передбачуваною закономірністю. Що далі він віддаляється від живих, для яких він - і це щонайзліша насмішка - і повинен працювати як свідомий раб, який не має права показувати свого усвідомлення, то менший простір вважають для нього достатнім. Коли інші, хай навіть ціле життя прикуті до ліжка, зрештою неминуче помирають, хоча через власну слабість самі вже загинули б давно, а вони все ж таки тримаються за своїх вірних, міцних здорових кревних і шлюбних родичів, то цей неодружений уже в середині життя обмежує - нібито з доброї волі - свій і так чимдалі менший простір і коли помирає, труна йому саме до міри.
На днях я читав уголос своїм сестрам автобіографію Мьоріке; непогано почав, та ще краще продовжив і нарешті, склавши пальці пучка до пучки, спокійним, рівним голосом подолав внутрішню перешкоду, створюючи для свого голосу чимдалі ширшу перспективу, і кінець кінцем уся кімната довкола мене вже не сміла сприймати нічого іншого, крім мого голосу Аж поки у двері подзвонили батько й мати, що повернулися з крамниці.
Перед тим як заснути, відчував на тілі тягар кулаків легких рук.
