Зустрівся з подружжям Чіссік на Ґрабені. Вона була в національному вбранні з «Дикої людини». Якщо розкласти її образ, яким я побачив його на Ґрабені, на деталі, то він постане неправдивим. (Я побачив її лиш мимохідь, бо, щойно вгледівши, злякався, не привітавсь, вона мене не помітила, і я не відразу зважився озирнутись.) Вона була багато нижча, ніж звичайно, лівий клуб виставлений уперед не на мить, а весь час, права нога підтиналася, шию й голову вона повертала до чоловіка якось дуже квапно й, відвівши вбік зігнуту праву руку, силкувалася підхопити чоловіка попідруч. Він був у своєму літньому капелюшку з опущеними спереду крисами. Коли я обернувся, їх уже не було. Я здогадався, що вони завернули до кав’ярні «Централь», трохи зачекав на другому боці Ґрабена, і по тривалім часі мені пощастило побачити, як вони підійшли до вікна. Коли вони сіли за столик, було видно вже тільки краєчок її картонного капелюшка, обшитого синім оксамитом.
Потім мені приснилося, нібито я в дуже вузькому, не надто високому пасажі під скляним склепінням, схожому на непрохідні комунікації на примітивних італійських картинах, здалеку також схожих на пасаж, який ми бачили в Парижі у вигляді відгалуження від rue des petits Champs. Тільки той, що в Парижі, був ширший і напханий крамничками, а цей пролягав між голими стінами, здавалося, в ньому навряд чи вистачить місця для двох людей, що йдуть поруч, та коли справді входиш туди, як ми з пані Чіссік, там виявляється на диво просторо, хоч ми й не здивувалися. Поки ми з пані Чіссік ішли до одного виходу, звідки, можливо, хтось усе це спостерігав, і пані Чіссік вибачалася за якусь провину (здається, запій), а заразом просила мене не вірити наклепникам, у другому кінці пасажу пан Чіссік батожив кошлатого білявого сенбернара, що стояв перед ним на задніх лапах. Було не зовсім зрозуміло, чи то пан Чіссік лише грається з собакою і через нього нехтує дружиною, чи то на нього самого навсправжки напав собака, чи то він, зрештою, не пускає собаку до нас.
З JI. на набережній. У мене стався легкий напад запаморочення, який пригнітив усе моє єство, я оговтався й невдовзі вже згадував про нього, як про щось давно забуте.
Навіть якщо не брати до уваги решти перепон (фізичний стан, батька й матір, вдачу), я знаходжу вельми непогане виправдання тому, що попри все не обмежуюся літературою, керуючись правилом: доки не створю досить великої речі, яка цілком мене задовольнятиме, я ні на що особисто для себе не зважусь. Це, звичайно, незаперечно.
І тепер, і цілу другу половину дня я відчуваю гостру потребу геть виписати весь мій украй тужний стан і так само, як він виходить із глибини, вписати його в глибину паперу або записати так, щоб написане можна було повністю ввібрати в себе. Це потреба не мистецька. Коли Льови говорив сьогодні про свою невдоволеність і байдужість до всього, що робить трупа, я пояснив його стан переважно тугою за домівкою, але цього пояснення я йому до певної міри не дав, хоч і висловив, а залишив для себе і якийсь час
9 грудня. Штауфер-Берн: «Солодкі якості продукції вводять в оману щодо її абсолютної вартості».
Якщо книжка листів і спогадів, байдуже чиїх - цього разу Карла Штауфера-Берна - залишає тебе байдужим, не захоплює в свою стихію, позаяк для цього потрібне мистецтво, а воно ощасливлює вже саме себе, а ти тільки безвладно, - і з тим, хто лишень не чинить опору, це стається скоріше, - даєш чужим людям, що зібралися довкола, взяти тебе з собою й породичатися з тобою, тоді нема нічого особливого в тому, що, згорнувши книгу, повернувшись після такої прогулянки й такого відпочинку до самого себе, ти почуваєшся у своїй заново усвідомленій, заново збуреній, на мить здалеку побаченій власній сутності знову краще, і голова в тебе вільніша. - Аж потім нас може здивувати, що ті чужі життєві перипетії, попри всю їхню жвавість, у книжці змальовано застиглими, хоча ми з власного досвіду нібито й знаємо, що нема нічого такого далекого від якогось переживання - скажімо, жалоби з приводу смерті товариша, - як опис цього переживання. Та що влаштовує особисто нас, те не влаштовує когось іншого. Наприклад, якщо своїми листами ми не в змозі висловити власні почуття, - певна річ, тут є безліч розпливчастих відтінків, - якщо вже в найкращому своєму стані ми знов і знов вдаємося до висловів на кшталт «не піддається опису», «невимовний» або після «так скорботно» чи «так чудово» йде вельми крихке підрядне речення, яке починається зі сполучника «що», то ми, немовби у винагороду, дістаємо здатність сприймати чужі розповіді зі спокійною увагою, якої нам бракує - принаймні такою мірою, - коли пишемо власні листи. Невідання, в якому ми
