Нема сумніву, що я, хоч певний час і був заглиблений у літературу, хвилі якої нерідко змикалися наді мною, ось уже три дні, як не брати до уваги звичайної потреби в щасті, первісного потягу до літератури не відчуваю. Так само, як минулого тижня я вважав Льови своїм незамінним товаришем, а ці три дні легко обходжусь без нього.
Коли після тривалої перерви знов починаю писати, то немовби висмоктую слова з порожнечі. Дістану одне - тільки його й маю, і вся робота починається спочатку.
14 грудня. Вдень батько дорікав мені за те, що я не дбаю про завод. Я пояснив, що взяв участь у підприємстві, сподіваючись на прибуток, але сам працювати там, поки служу в конторі, не можу. Батько сварився далі, а я стояв край вікна й мовчав. Та ввечері я піймав себе на думці, породженій тією розмовою вдень, що маю підстави бути вельми задоволеним нинішнім своїм становищем, треба лишень остерігатися, щоб не вивільнити весь час для літератури. Як тільки я зупинився на цій думці детальніше, вона враз перестала бути такою дивовижною і навіть здалася мені звичайною. Я вирішив, що нездатний присвячувати весь час літературі. Причиною такого переконання послужив, щоправда, лише мій тимчасовий стан, але воно було дужче від нього. Я й про Макса подумав як про чужу людину, хоч сьогодні в Берліні у нього сповнений хвилювань літературно-театральний вечір; щойно мені спало на гадку, що я подумав про нього тільки через те, що, прогулюючись увечері, проходив повз будинок, де живе фройляйн Тауссіґ.
Прогулянка з Льови внизу над річкою. Одна з опор арки, що здіймається над мостом Елізабетбрюке й освітлена зсередини електричною лампочкою, своєю темною масою між потоками світла скидалася на заводську трубу, а темний клин тіні, що тягся над нею до неба, нагадував пасмо диму. Різко окреслені зелені латки світла збоку від мосту.
Коли зачитували вголос уривки з книжки «Бетховен і закохана пара» В. Шефера, до голови мені приходили різноманітні, дуже виразні думки (про вечерю, про Льови, який чекав), що не мали нічого спільного з історією, яку я слухав, і не заважали сприймати досить чітке саме сьогодні читання.
16 грудня. Неділя, дванадцята година дня. Ранок згаяв марно - спав і читав газети. Острах писати рецензію для празької «Тагеблат». Такий острах перед тим, як сісти писати, щоразу виражається в тому, що я принагідно, не сідаючи до письмового столу, придумую вступні фрази до статті, а вони відразу виявляються непридатними, сухими, розсипаються задовго до кінцівки, і їхні уламки стирчать уже немовби з безрадісного майбутнього.
Давні розваги на різдвяному базарі. Двоє какаду сидять на поперечці й дістають цидулки з пророцтвами. Помилки: одній дівчині випадає кохана. - Чоловік продає штучні квітки з віршами: «То jest ruze udelana z kuze» («цю троянду зроблено зі шкіри»).
Юний Піпес, що співає. Гра рухів одна: правиця в суглобі повертається туди-сюди, напіврозтулена долоня розтуляється ще трохи, а тоді знов стуляється. Все обличчя, надто верхня губа, вкрита потом, немовби товченим склом. Пластрон без ґудзиків недбало забганий за камізельку закритого сурдута.
Тепла тінь у м’якій рожевій порожнині рота пані Клюґ, коли вона співає.
Єврейські вулички в Парижі, rue Posier, відгалуження від rue de Rivoli.
Якщо безладна освіта, що ґрунтується лише на щонайпотрібні- шому, на необхідному для звичайного непевного існування причинному зв’язку, раптом виявиться потрібною для обмеженої в часі, а тому неминуче напруженої роботи, для саморозвитку, для промов, то пролунає лиш гірка відповідь, у якій вчуватиметься все - пиха з приводу досягнутого, яке можна витримати лише завдяки неймовірному напруженню сил, короткий огляд знань, що несподівано розвіюються й особливо легкі та рухливі, позаяк більше привиджувалися, ніж були наявні, і нарешті зненависть до оточення й захоплення ним.
