перебуваємо щодо почуттів, які, залежно від обставин, спонукають або розгладити, або зім’яти листа перед нами, - саме це невідання обертається розумінням, позаяк ми змушені триматися листа перед собою, вірити тільки в те, що в ньому написано, вважати, отже, що в ньому все висловлено повно і в цій повноті висловлювання справедливо вбачати відкритий шлях до щонайвластивішого людині. Отож листи Карла Штауфера, наприклад, містять лише розповідь про недовге життя митця...
10 грудня. Неділя.
13 грудня. Через утому не писав, натомість валявся на канапі поперемінно то в теплій, то в холодній кімнаті, з хворими ногами й паскудними снами. На мені лежав собака, одна лапа перед самісіньким моїм обличчям, я через це й прокинувсь, але якусь хвилю ще не розплющував очей, боячись його побачити.
«Боброве хутро». Нерівна п’єса, яка без злетів іде на спад. Фальшиві сцени з управителем. М’яка гра актриси Леман із театру Лессінґа. Коли нахиляється, затискає спідницю між коліньми. Задумливий погляд простолюдки. Здіймає догори обидві долоньки, складає їх одну на одну ліворуч від обличчя, щоб доброхіть послабити силу голосу, який або бреше, або присягає. Безпорадна, груба гра решти акторів. Безцеремонність коміка, що відступає від тексту (дістає шаблю, переплутує капелюхи). Моя холодна відраза. Пішов додому, та, ще сидячи там, із подивом думав про те, як же багато людей за вечір беруть на себе стільки хвилювань (на сцені кричать, обкрадають одне одного, набридають, справляють пересуди, зневажають) і що в цій п’єсі, якщо дивитись її, примруживши очі, так багато нерозбірливих людських голосів і вигуків. Гарні дівчата. В однієї гладеньке лице, чиста шкіра, щоки повненькі, високо викладені коси, і на тлі цього лиску - самотні, трохи припухлі очі. - Гарні місця в п’єсі, де Вольфен виявляється злодійкою і воднораз щирою подругою розумного, прогресивного й демократичного чоловіка. Якийсь там Верхан як глядач мав почути, власне, підтвердження своїх поглядів. - Сумний паралелізм чотирьох дій. У першій крадуть, у другій судять, те саме й у третій та четвертій дії.
«Кравець - радник громади» у євреїв. Без Чіссіків, зате з двома новими - подружжя Лібґольдів - жахливими акторами. Нікудишня п’єса Ріхтера. Початок мольєрівський - пиндючний, обвішаний годинниками радник громади. - Лібґольдка не вміє читати, чоловікові доводиться її вчити.
Стало майже традицією, що комік одружується на серйозній, а серйозний - на веселій і що взагалі спокушати можна тільки заміжніх молодиць або родичок. - Як одного разу піаніст, очевидно, неодружений, серед ночі вислизає з нотами у двері.
Концерт Брамса у співочій спілці. Суть моєї немузикальності в тому, що я не можу діставати насолоду від музики в її цілісності, тільки окремі місця викликають у мені відголосок, і вельми рідко цей відголосок буває музикальний. Звуки музики, звичайно, зводять навколо мене мур, і єдиний тривалий музичний вплив на мене полягає в тому, що я, замкнений у такий спосіб, аж ніяк не вільний.
До літератури публіка ставиться не з такою шанобою, як до музики. Дівчата, що співають. У багатьох рот роззявлений тільки завдяки мелодії. В одної, тлустої й незграбної, шия і голова, коли вона співала, погойдувались.
Троє священиків у ложі. Той, що посередині, в червоній шапочці, слухає спокійно і з гідністю, сидить нерухомо й важко, але не бундючно; той, що праворуч, заглиблений у себе, обличчя гостре, застигле, зморшкувате; той, що ліворуч, товстий, поклав навкоси обличчя на напіврозтулений кулак. - Грали «Трагічну увертюру». (Я чую тільки то тут, то там неквапні, врочисті кроки. Повчально спостерігати, як музика переходить від одного гурту виконавців до іншого, й перевіряти це на слух. Чуб у диригента скуйовдився.) «Запам’ятовування» Ґьоте, «Нені» Шіллера, «Пісня парки», «Тріумфальна пісня». - Жінки співали, стоячи вгорі на низенькій балюстраді, як у ранньоіталійській архітектурі.
