знов ліг у постіль із розпаленілою головою й уже радів, що поганий час минув, і вже потерпав, що погано спатиму. Але це минуло, спав я досить добре, а от не сплю - погано.
19 грудня. Учора - «Скрипка Давида» Латайнера. Вигнаний брат, блискучий скрипаль, розбагатівши, повертається, як я мріяв у свої перші гімназійні роки, додому, але спершу надумує випробувати - в жебрацькому лахмітті, ноги обмотані ганчір’ям, мов у снігочистиль- ника, - своїх родичів, що зроду не виїздили з батьківщини: чесну бідну дочку, багатого брата, який не дозволяє синові побратися з бідною кузиною, а сам, попри свій вік, хоче одружитися на молодиці. Аж згодом скрипаль відкривається, розстебнувши сурдут, під яким на широкій стрічці навскоси висять ордени від усіх державців Європи. Граючи на скрипці й співаючи, він обертає всіх своїх родичів на чесних людей і дає лад їхнім взаєминам.
Пані Чіссік грала знов. Учора постава в неї була краща, ніж обличчя, яке здавалося вужчим, ніж звичайно, а тому чоло, що вже після першого слова взялося зморшками, надто впадало в очі. Велике тіло середньої повноти, з гарними округлими формами вчора не належало її обличчю, і вона невиразно нагадувала мені подвійну істоту - як русалки, сирени чи кентаври. Коли потім вона стояла переді мною з перекошеним, нечистим, укритим Гримом обличчям, з плямою на темно-синій блузці з короткими рукавами, на душі в мене було так, немовби серед немилосердних глядачів я мусив розмовляти зі статуєю.
Пані Клюґ стояла поруч із нею й спостерігала за мною. Фройляйн Вельч стежила за мною з лівого боку. Я казав стільки дурниць, скільки лиш міг. Так, я не проминув нагоди поцікавитися в пані Чіссік, чому вона поїхала до Дрездена, хоч і знав, що вона посварилася з рештою акторів, тож і поїхала, й через те ця тема була їй неприємна. Зрештою, мені це було ще неприємніше, але нічого іншого на думку не спадало. Коли підійшла пані Чіссік, я саме розмовляв з пані Клюґ; обертаючись до пані Чіссік, я сказав пані Клюґ: «Даруйте», - так ніби мав намір відтепер прожити все життя з пані Чіссік. Розмовляючи потім з пані Чіссік, я завважив, що моє кохання, власне, її не обіймало, а тільки - то ближче, то далі - облітало. Спокою це їй не могло дати.
Пані Лібґольд грала молодика в одязі, який щільно облягав її вагітне тіло. Вона не послухалася батька (Льови), і він притис її тулуб до крісла й ляснув по сідниці, штани на якій напнулися аж-аж-аж. Згодом Льови сказав, що доторкнувся до неї з такою самою відразою, як до миші. Та коли дивитися на неї спереду, вона досить нічогенька, тільки в профіль ніс опускається вниз надто довго, надто гостро й люто.
Я прийшов туди аж о десятій, а перед тим прогулявся, натішившись легким нервуванням - адже я мав у театрі місце, але замість сидіти на виставі, де солісти намагалися б причарувати співом мою увагу, пішов гуляти. Пропустив я й пані Клюґ, слухати завжди життєствердний спів якої означає не що інше, як випробовувати світ на міцність, а це мені як-не-як потрібно.
Сьогодні за сніданком я випадково завів розмову з матір’ю про дітей та одруження, я сказав лише кілька слів, але вперше виразно збагнув, яке неправдиве й по-дитячому наївне уявлення вона про мене має. Мати вважає мене здоровим молодиком, який трохи страждає через те, що забрав собі в голову, нібито він - хворий. Усі ці фантазії, мовляв, із часом зникнуть самі, а коли одружишся й народиш дітей, то від фантазій і сліду не зостанеться. Тоді й інтерес до літератури спаде до такої міри, яка, мабуть, і потрібна освіченій людині. А інтерес до моєї професії, чи до заводу, чи ще до чогось, що саме трапиться під руку, розвинеться до природної, нічим не обмеженої міри. Отож нема ані найменшої підстави впадати в тривалий і геть незбагненний відчай щодо мого майбутнього; привід для тимчасового, але також не надто глибокого відчаю з’явиться тоді, коли мені знов здасться, нібито я зіпсував собі шлунок, або коли я, позаяк багато пишу, не зможу спати. Можливостей зарадити собі - тисячі. Найвірогідніша з них - я раптом закохуюся в дівчину й не бажаю від неї відступитись. Ось тоді я й зрозумію, що мені бажали добра й що перепон мені не
ставитимуть. Та якщо я не одружуся, як мій мадридський дядько, - теж не велика біда, позаяк з моєю головою я вже якось та влаштуюсь.
