збереглося.
Через вірші Верфеля вчора цілий ранок голова була немовби наповнена парою. В якусь мить я навіть потерпав, що захват підхопить мене й нестримно понесе в безтямність.
Позавчора ввечері нестерпна розмова з Вельчом39. Мої очі цілу годину здякано бігали по його обличчю й шиї. Була мить, коли моє обличчя аж перекривилося від збудження, безсилля й нерозважності, і я не знав достоту, чи, вийшовши з кімнати, не зіпсую надовго наші взаємини. Надворі, пірнувши в дощову погоду, коли не хочеться нічого, крім тільки йти й мовчати, я з полегкістю зітхнув, а тоді, задоволений, цілу годину чекав перед «Орієнтом» на М. Отак чекати, коли неквапно позираєш на годинника й байдуже походжаєш туди-сюди, мені приємно майже так само, як лежати на канапі, випроставши ноги й сховавши руки до кишень штанів. (У напівсні потім ввижається, що руки вже не в кишенях штанів, а лежать, стиснені в кулаки, на стегнах.)
24 грудня. Неділя. Вчора в Баума було весело. Я був там із Вельчом. Макс у Бреслау. Я почувався розкутим, кожен рух міг довести до завершення, відповідав і слухав, як належить, здіймав найбільше галасу, а коли казав якусь дурницю, то вона не випиналась, а відразу розчинялася. Так само було й на зворотному шляху з Вельчом під дощем додому; незважаючи на калюжі, вітер і холод, час минув для нас так швидко, немовби ми не йшли, а їхали. І обом було шкода прощатися.
У дитинстві мене поймав страх, а як і не страх, то досить неприємне відчуття, коли батько - а він, чоловік діловий, робив це частенько - заводив розмову про останній день місяця, або про «ultimo». Позаяк я не був допитливий (а якби хоч один раз і поставив запитання, то, міркуючи дуже повільно, не зміг би достатньо швидко збагнути відповідь, і коли в мене часом і промикалася сяка-така цікавість, то її здебільшого задовольняло вже саме запитання й відповідь, сенс був зайвий) вираз «останній день» залишився для мене нестерпною таємницею, і хоч як напружено я прислухався до нього, він щоразу ніби відступав від мене, так ніколи й не набувши якогось конкретного значення. Погано було й те, що я ніколи не міг остаточно впоратися з отим так довго і з таким страхом очікуваним «останнім днем», бо коли він минав - без особливих прикмет, ба навіть без особливої уваги (а що він щоразу наставав приблизно через тридцять днів, я завважив багато пізніше) - і щасливо приходило перше число, знов починали говорити про «останній день», щоправда, без особливого жаху, що я, не довго розмірковуючи, відносив до решти незрозумілих речей.
Коли вчора ополудні я прийшов до В., то почув голос його сестри, що привіталася зі мною, проте саму її я не бачив, аж поки її квола постать підвелася з крісла-гойдалки, яке стояло переді мною.
Сьогодні вранці - обрізання в мого небожа. Маленький кривоногий чоловічок з Аустерліца, який здійснив уже дві тисячі вісімсот обрізань, зробив своє діло вельми вправно. Операція ускладнена тим, що хлопчик лежить не на столі, а на колінах у свого діда, а той, хто оперує, замість зосередитись, мусить бурмотіти молитви. Спершу хлопчика обвивають так, щоб він не міг поворухнутись, вільний залишається тільки його член, потім накладають металеву пластину з отвором із точно визначеним діаметром, а тоді майже звичайнісіньким ножем, схожим на рибний, роблять обрізання. Тепер видно кров і свіжу плоть, моуле40 ще трохи орудує своїми тремтячими пальцями з довгими нігтями і, добувши звідкись шматочок шкірки, накриває нею, немов одним із пальців рукавички, рану. Тепер усе гаразд, дитина майже не плакала. Нарешті ще одна коротенька молитва, під час якої могел попиває вино і ще не зовсім сухими від крові пальцями трохи змочує ним дитячі губи. Присутні моляться: «Як він щойно прилучився до Завіту, так нехай прилучиться до знань Тори, щасливого шлюбу і здійснення добрих справ».
Слухаючи сьогодні, як молиться перед десертом помічник моуле, й спостерігаючи, як присутні, за винятком обох дідів, анітрохи не розуміючи молитов, збавляють час у мріях та нудьзі, я бачив перед собою західноєвропейське єврейство на чіткому, хоч і невидимому переломі, який тих, кого це торкнеться насамперед, нині зовсім не хвилює, навпаки, вони як справжні представники перехідного періоду несуть те, що на них покладено. Ці релігійні форми, які досягли свого остаточного завершення, вже в нинішньому своєму виконанні настільки безперечно мають просто історичний характер, що
