23 грудня. Субота. Коли батько, спостерігаючи мій спосіб життя, що веде в чужий усім родичам і знайомим бік, висловлює побоювання, що з мене вийде другий дядько Рудольф, тобто блазень у новій молодій сім’ї, блазень, трохи змінений відповідно до потреб нинішнього часу, то від тієї хвилини я відчуваю, як у матері, що з року в рік чимдалі менше протестує проти такої думки, нагромаджується й міцніє все, що говорить за мене й проти дядька Рудольфа і клином входить між уявленнями про нас двох.
Позавчора на заводі, ввечері в Макса, де художник Новак саме показував літографічні портрети Макса. Я перед ними розгубився й не міг сказати ні «так», ні «ні». Макс висловив кілька думок, які вже встиг сформувати, і моя думка заснувала навколо них, проте без успіху. Кінець кінцем я призвичаївся до окремих аркушів, принаймні позбувся збентеження, властивого недосвідченому оку, й завважив, що на одному портреті підборіддя округле, обличчя стиснуте, тулуб немовби в кольчузі, але вигляд у нього швидше такий, неначе під звичайним костюмом на ньому величезна фрачна сорочка. У відповідь на це художник висунув кілька заперечень, втямити які мені не пощастило ні з першої, ні з другої спроби, проте він послабив їхню вагу вже тим, що висловив їх саме нам, людям, котрі мололи чистісінькі дурниці, тоді як його заперечення були внутрішньо доказові. Він стверджував, що відчуте й навіть усвідомлене завдання художника - переносити того, з кого малюють портрет, у власну художню форму.
Щоб цього досягти, він спочатку зробив кольоровий ескіз портрета; ескіз також лежав перед нами, і в його темних барвах справді прозирала надто гостра, суха схожість (цю надзвичайно велику схожість я здатний визнати аж тепер); Макс назвав цей портрет найкращим, позаяк він був там не просто схожий - очі й губи на портреті мали шляхетні риси, належною мірою підкреслені темними барвами. Хоч кого питали, ніхто цього не заперечував. За цим ескізом художник потім працював удома над літографіями й, удосконалюючи їх одну по одній, прагнув усе далі й далі відходити від натури, не тільки не завдаючи шкоди, однак, власній художній формі, а й штрих за штрихом наближаючись до неї. Так, вушна раковина втратила природні вигини й чітко пророблені краї, обернувшись на напівкругле заглиблене завихрення довкола невеличкого темного отвору. Максове кістляве підборіддя, що починається вже біля вух, втратило прості обриси, і хоч яким неминучим це здається, відхід від правди колишньої дав глядачеві надто мало правди нової. Чуб передано впевненими, чіткими штрихами й залишився людським чубом, хоч художник це й заперечував.
Вимагаючи від нас зрозуміти ці перетворення, художник потім лише мимохідь, але з гордістю зауважив, що на цих аркушах усе має
сенс і що навіть випадкове завдяки його впливу на все другорядне стає необхідним. Так, невеличка бліда кавова пляма край голови тягнеться вниз майже через увесь портрет, її нанесено вмисне, з певним розрахунком, і усунути її, не порушивши всіх пропорцій, неможливо. На іншому аркуші ліворуч у кутку - велика, позначена негустим пунктиром, ледве помітна блакитна пляма; цю пляму зроблено навіть з наміром - задля неяскравого світла, яке виходило з неї й осявало все зображення і в якому художник потім працював далі. Тепер його наступною метою було взятися за перетворення насамперед рота, з яким дещо, хоч і не достатньою мірою, вже сталось, а тоді - носа, й коли Макс поскаржився, що в такому разі літографія ще дужче віддалиться від чудового кольорового ескізу, художник відповів: цілком можливо, що вона наблизиться до нього знов.
Не можна було не помітити принаймні тієї впевненості, з якою художник у розмові будь-якої хвилини довірявся непередбачуваності свого натхнення, і вже сама ця довіра з повним правом робила його художню працю майже науковою. - Купив дві літографії: «Продавщиця яблук» і «Прогулянка».
Коли пишеш щоденник, одна з переваг цього полягає в тому, що із заспокійливою чіткістю усвідомлюєш переміни, яких безперервно зазнаєш і в які загалом, звичайно, й віриш, про які здогадуєшся і які визнаєш, але які потім щоразу мимоволі заперечуєш саме тоді, коли йдеться про те, щоб з такого визнання почерпнути надію чи спокій. У щоденнику знаходиш докази того, що навіть у стані, який сьогодні здається нестерпним, ти жив, дивився на світ і занотовував свої спостереження, що, отже, оця правиця рухалась, як сьогодні, коли ми, маючи змогу оцінити тодішній стан, порозумнішали, одначе з тим більшою підставою мусимо визнати безстрашність нашого тодішнього прагнення, що, попри цілковите невідання, все ж таки
