титулом «Варшавська перлина». Відкрита, ніжна довга шия пані Чіссік підкреслює овал її обличчя. Блиск сліз в очах пані Клюґ, коли вона співала рівномірно-звивисту мелодію, під яку слухачі журливо опускали голову, своїм значенням, здавалося мені, далеко перевершував саму пісню, сам театр, турботи всієї публіки, ба навіть силу моєї уяви. Погляд крізь задню портьєру до акторської вбиральні впав саме на пані Клюґ, що стояла там у білій нижній спідниці й сорочці з короткими рукавами. Моя невпевненість у почуттях глядачів, а відтак - натужне підохочування в душі її захвату. Вчорашня моя невимушена, люб’язна манера розмовляти з фройляйн Т. і тими, хто був із нею. Отією свободою мого доброго норову, яку я відчував учора, та вже й у суботу, можна пояснити й те, що я, хоч це мені, як поглянути збоку, й не було потрібно, через певну поступливість щодо світу й пихату скромність удався до кількох нібито збентежених слів і рухів. Я був тільки з матір’ю і це також сприймав легко і з задоволенням; дивився на всіх твердим поглядом.

Перелік речей, що їх сьогодні легко уявити собі як застарілі: жебраки-каліки дорогою до променадів та улюблених місць для заміських прогулянок, неосвітлений уночі повітряний простір, крейцер за перехід через міст.

Перелік тих місць у «Поезії і правді», які завдяки нез’ясовній своєрідності справляють особливо глибоке враження чогось живого, навіть не надто пов’язаного з власне зображеним, скажімо, викликають уявлення про хлопчика Ґьоте, як він, допитливий, жвавий, розкішно вбраний, загальний улюбленець, вривається до всіх знайомих, щоб тільки бачити й чути все, що можна бачити й чути. Я оце перегортаю книжку й не можу знайти жодного такого місця, всі вони здаються мені виразними й живими, тож ніщо випадкове не може їх перевершити. Я мушу зачекати, поки колись зможу читати неуперед- жено й тоді затримаюся на потрібних місцях.

Прикро слухати, коли батько без угаву вибиває мені очі, розповідаючи про щасливе життя сучасників і насамперед його дітей, а також про страждання, яких йому довелося зазнати замолоду. Ніхто ж не заперечує, що бракувало зимового одягу й через це він роками ходив з відкритими ранами на ногах, що часто голодував, що вже в десять років - навіть узимку, із самого рання - мусив тягати від села до села візок; але це в жодному разі не дає йому права - чого він не може збагнути, порівнюючи ці справедливі факти з подальшими справедливими фактами, - робити бодай приблизний висновок, що коли я всього цього не зазнав, то був щасливіший, ніж він, що через ті рани на ногах він має право хизуватися, з самого початку вважаючи й стверджуючи, нібито я не годен зрозуміти тодішніх його страждань і нібито я, нарешті, саме тому, що не зазнав таких самих страждань, маю бути йому безмежно вдячний. Я б залюбки слухав, навіть якби він безперервно розповідав про свою молодість і своїх батька-матір, але вислуховувати все це в тоні самовихваляння й лайки просто нестерпно. Раз у раз він сплескує в долоні: «Та хто про це сьогодні знає! Що знають ці діти! Ніхто ж так не страждав! Хіба сьогодні дитина це розуміє!» Сьогодні він знов розмовляв у такому тоні з тіткою Юлією, що приходила до нас у гості. У неї таке саме масивне обличчя, як у всіх родичів з батькового боку. Очі посаджені чи пофарбовані якось трохи не так, ніби аж муляють. У десять років її віддали прислуговувати на кухні. Якось у страшенний холод вона мусила в мокрій спідничці по щось бігти, і шкіра на ногах у неї потріскалася, спідничка взялася кригою й висохла аж увечері в ліжку.

27 грудня. Нещасну людину, яка не матиме дітей, страшенно пригнічує її нещастя. Не видно жодної надії на оновлення, на допомогу від щасливіших зірок. Обтяжена своїм нещастям, вона мусить пройти свій шлях, а як коло його замкнеться, змиритися з цим і не сподіватися далі, що нещастя, якого вона зазнала, на іншому, довшому шляху, коли складуться інші обставини із здоров’ям і часом, десь дінеться чи й узагалі обернеться чимось кращим.

Це почуття фальші, яке не покидає мене, коли я пишу, можна передати за допомогою такої картини: чоловік чатує на горищі перед двома лядами на якусь з’яву, яка може вигулькнути лише праворуч. Але саме цю ляду замкнено на ледве помітну засувку, а з лівої з’яви вигулькують одна за одною, вони намагаються привернути до себе увагу, й нарешті їх стає так багато, що вони легко домагаються свого і кінець кінцем, хоч як їм чинять опір, закривають собою і праву ляду.

Тепер, якщо той чоловік не хоче покинути свого місця - а він не хоче цього в жодному разі, - він змушений братися за з’яви, які такі легкі, що всю свою силу витрачають уже на саму появу; вони не можуть його вдовольнити й коли знесилено вгамовуються, він розганяє їх на всі боки, щоб тільки дати змогу з’явитися іншим, позаяк затримати погляд на одній із них

Вы читаете Щоденники 1910-1923
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ОБРАНЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату