Щоденники 1910-1923

нестерпно, до того ж іще жевріє надія, що після того, як виснажаться всі фальшиві з’яви, нарешті прибудуть справжні. Який же нетривкий цей образ! Між справжнім почуттям і порівняльним описом покладено, немов дошку, гіпотезу, позбавлену будь-яких зв’язків.

28  грудня. Муки, яких я зазнаю через завод. Навіщо я допустив, щоб мене зобов’язали працювати там другу половину дня? Силоміць мене туди, щоправда, ніхто не тягне, проте я змушений робити це через батькові докори, Карлове мовчання і власне почуття провини. Я нічого про завод не знаю й сьогодні вранці під час комісійного огляду тинявся там марно і як побитий. Я відкидаю будь-яку можливість для себе вникнути в усі подробиці заводського виробництва. А якби це й пощастило зробити шляхом безугавних розпитувань та набридання всім працівникам, то що б із того вийшло? Я б не знав, як до пуття скористатися тим, що довідався, я здатний лише на позірні дії, сенсу й видимості справді непоганої роботи яким надає тільки світла голова мого шефа. Але зусилля, змарновані заради жалюгідних як для заводу наслідків, з другого боку, позбавляють мене змоги використовувати ці кілька пообідніх годин задля себе, що неминуче має призвести до цілковитого знищення мого існування, яке й так чимдалі скорочується.

Сьогодні пополудні, поки ступав кількох кроків, виходячи із заводу, бачив самих лише напиндючених членів комісії - вони або йшли мені назустріч, або перетинали шлях, - які вранці нагнали на мене стільки страху.

29  грудня. Ось ті живі місця в Ґьоте. Сторінка 265: «Тому я потяг свого товариша до лісу».

Ґьоте, 307: «У ті години я не чув жодних інших розмов, ніж про медицину та природознавство, і моя уява перекинулась у зовсім іншу сферу».

Додалося снаги завдяки численним настирливим спогадам. До нашого судна приробляють окремий кільватер, і усвідомлення наших сил, та й самі сили стають іще дійовішими.

Завершити твір, навіть невеликий, важко не тому, що наші почуття на завершення вимагать запалу, якого наявний справжній зміст сам із себе не викреше, а швидше тому, що навіть невеликий твір вимагає від автора самозадоволення й усамітнення в самому собі, вийти з якого в атмосферу звичайного дня, не маючи твердої рішучості й зовніш

нього стимулу, важко, отож, перше ніж заокруглити твір і нишком відійти від нього, автор, гнаний неспокоєм, спочатку втікає, а тоді змушений збоку, просто-таки руками, які повинні не тільки працювати, а й за щось триматися, ліпити кінцівку.

30  грудня. У моєму потязі до наслідування нема нічого акторського, йому бракує насамперед цілісності. Я зовсім не вмію наслідувати повною мірою щось грубе, підкреслено характерне, такі спроби ніколи мені не вдавалися, вони суперечать моїй природі. А ось до відтворення деталей того грубого у мене, навпаки, потяг рішучий, мені аж руки сверблять передавати, як дехто грається тростиною, як тримає руки, ворушить пальцями, і мені це легко вдається. Та саме ця легкість, ця спрага наслідувати віддаляє мене від актора, позаяк зворотний бік цієї легкості полягає в тому, що ніхто мого наслідування не помічає. Тільки моє визнання власної вдоволеності або частіше невдоволеності засвідчує вдачу. Але далеко за межі цього зовнішнього наслідування виходить внутрішнє, яке нерідко буває таке переконливе й сильне, що в душі бракне спромоги спостерігати й констатувати це наслідування, і я виявляю його аж у спогадах. Одначе тут наслідування таке досконале й так рішуче замінює мене самого, що на сцені - за умови, що його взагалі можна зробити зримим, - воно виявилося б нестерпним. Чогось більшого, ніж розуміння зовнішньої гри, від глядача сподіватися не можна. Якщо актор, який за п’єсою має набити іншого актора, розпалившись від надміру почуттів, заходиться бити другого по- справжньому і той закричить від болю, то в глядачеві має прокинутися людина і він повинен утрутитись. Але те, що в такій формі трапляється рідко, не в таких очевидних формах трапляється незліченне число разів. Суть поганого актора не в тому,