що він наслідує невдало, а швидше в тому, що через брак освіти, досвіду й хисту він наслідує не ті зразки. Та найсуттєвіша його вада в тому, що він не дотримується меж гри й наслідує аж занадто. Актора спонукає до цього його невиразне уявлення про сценічні вимоги, і навіть якщо глядач гадає, що той чи той актор поганий, бо він тупцяє на місці, перебирає пальцями краї кишені, недоречно береться руками в боки, прислухається до суфлера, будь- що, хай навіть обставини вже й змінилися, зберігає вбивчу поважність, то й цей актор, котрий на сцену ніби з неба впав, поганий тільки через те, що наслідує надто відверто, навіть якщо йому так лише здається.
31 грудня. Саме тому, що його здібності такі обмежені, він боїться зробити не все. Навіть якщо його здібності вкрай малі, він усе ж таки не хоче показати, що за певних умов і в разі його бажання в нього може виявитись і менше мистецтва, ніж він загалом має. (Вільна, здійснювана без оглядки на спостерігачів у партері, продиктована лише справжніми потребами втілення...)
Вранці я почувався таким свіжим і ладним писати, а тепер мені просто-таки заважає думка про те, що пополудні доведеться читати
Максові. Це показує також, який нездатний я дружити, - за умови, що дружба в цьому розумінні можлива взагалі. Бо позаяк дружбу годі уявити собі без перешкод повсякденності, то сила-силенна її виявів, хай навіть основа її залишається цілою, раз у раз зазнає руйнації. Звичайно, на цілій основі формуються нові вияви дружби, та позаяк на кожне таке формування потрібен час, до того ж не всі надії справджуються, ніколи не можна, навіть якщо не брати до уваги переміни в особистому настрої, знов зв’язати щось там, де воно увірвалось востаннє. Тим-то перед кожною новою зустріччю добрих друзів у них має зринати тривога, яка не повинна бути такою глибокою, щоб відчуватися, але яка може заважати розмові й поведінці такою мірою, що починаєш свідомо даватися диву, надто ж коли причина здається незбагненною чи неймовірною. Як же мені читати М., ба навіть писати оці рядки, усвідомлюючи, що прочитаю йому їх?
Крім того, мені не дає спокою ще одне: сьогодні вранці я гортав щоденника, шукаючи, що можна прочитати М. Внаслідок своїх пошуків я не виявив ані особливої цінності в тому, що досі записав, ані потреби негайно все викинути. Мій рішенець завис між обома попередніми думками, ближче до першої, і все ж він, не такий, щоб я, з огляду на цінність написаного, попри свою слабість, вважав себе вичерпаним. І все ж таки вже сам вигляд того, скільки я понаписував, на кілька годин майже безповоротно відвернув мою увагу від джерела моєї писанини, позаяк увага канула, певною мірою спливла за течією в тому самому потоці.
Коли мені іноді й здається, що в усі гімназійні часи і навіть до них я міг мислити особливо чітко, а нині вже не можу правильно оцінити це тільки через ослаблення пам’яті згодом, то іншим разом я знов вважаю, що нікудишня пам’ять хоче мені тільки полестити й що я дуже лінувався міркувати про речі, щоправда, самі собою незначні, однак такі, що могли спричинити до серйозних наслідків. Так, у всякім разі, я пригадую, як у гімназійні часи нерідко, хоч і не вдаючись у подробиці - мабуть, я вже тоді швидко стомлювався, - сперечався з Бергманом41 про Бога і його можливості у властивій мені чи в перейнятій від нього талмудівській манері.
Та коли я гадав, нібито так відзначусь, - а спонукало мене до того не що інше, як прагнення відзначитись, а також радість діяти й бачити наслідки дії, - то терпів це лише тому, що недостатньо глибоко усвідомлював: я завжди ношу поганий одяг, який батько з матір’ю замовляють у різних місцях, а найчастіше - в одного кравця з Нусле. Я, звісно, помічав - це було зовім неважко, - що вбираюся дуже погано, не уникало моїх очей також, що інші вдягаються краще, але розум мій роками не міг збагнути одного: причина мого жалюгідного вигляду - в моєму одязі. Позаяк я вже тоді - більше в передчутті, ніж у реальності - був на шляху до того, щоб цінити себе не високо, то не мав сумніву, що одяг тільки на мені прибирає спершу
