хоча, власне, працювати доводилося не багато, позаяк стаття вдалася. Якщо я хочу, він позичить її мені, написано, щоправда, популярно, зумисне популярно, але думки там гарні, і взагалі, як кажуть, «зерно є». (Ущиплива усмішка й водночас задерте підборіддя.) Можна погортати й просто тут, під електричним ліхтарем. (Це - заклик до молоді не сумувати, є ж бо природа, свобода, Ґьоте, Шіллер, Шекспір, квіти, комахи і т.ін.) Дюреж сказала, мовляв, саме зараз вона не має часу читати, але ж він міг би їй залишити, вона через кілька днів поверне. У нього відразу закрався сумнів, і він не хотів залишати їй рукопис, всіляко ухилявся, сказав, наприклад: «Ви знаєте, пані Дюреж, нащо його вам залишати, там самі банальності, написано, щоправда, непогано, але...» Ніщо не допомогло, довелося залишити. Це було в п’ятницю.
28 лютого. А в неділю вранці він, умиваючись, згадує, що не читав іще «Таґблат». І розгортає газету випадково саме на першій сторінці літературного додатка. В очі впадає заголовок першої статті - «Дитина як творець», він читає перші рядки - й на радощах розплакується. Це ж його стаття, слово в слово його стаття. Його вперше надрукували, він біжить до матері й розповідає їй. Яка радість! Стару жінку, що страждає на цукрову хворобу й розлучена з батьком, який, втім, ні в чому не винен, сповнюють гордощі. Один син уже віртуоз, другий гелер стає письменником! Коли перше збудження вляглося, він замислився. Як же це стаття потрапила до газети? Без його згоди? Без ім’я автора? І він не одержить гонорару? Але ж це, по суті, зловживання довірою, обман. Ця пані Дюреж - просто відьма. Жінки не мають душі, сказав Магомет (повторює багато разів). Не важко собі уявити, як дійшло до плагіату. До рук потрапляє гарна стаття, якої ще треба пошукати. І ось пані Д. пішла до «Таґблата», сіла з яким-небудь редактором, і ці двоє, не тямлячи себе від щастя, взялися статтю переробляти. А переробляти таки треба було, щоб, по-перше, з першого погляду ніхто не впізнав плагіат, а по-друге, тридцять дві сторінки статті - це для газети забагато.
На моє запитання, чи не покаже він місця, які збігаються, позаяк мене це, мовляв, цікавить особливо й аж тоді я зможу порадити йому, що діяти, він заходжується читати статтю в одному місці, тоді в другому, в третьому, нічого не знаходить і нарешті заявляє, що списано все. Ось, приміром, у газеті надруковано: «Дитяча душа - це чистий аркуш», а «чистий аркуш» трапляється і в його статті. Або слово «йме- нований» - також списано, бо як же вони додумалися б до «ймено- ваного» самі. Проте окремих місць він порівняти не може. Хоча списано й усе, однак замасковано, ось у чім річ, розміщено в іншій послідовності, скорочено й розбавлено невеликими чужими цитатами.
Я зачитую вголос кілька перших-ліпших місць із газети. Є таке в його статті? Нема. А таке? Нема. Так, але ж саме це і є оті дописані місця. А всередині все, все списано. Тільки довести це, боюся, буде важко. Він уже якось доведе, за допомогою досвідченого адвоката, на те ж адвокати й існують. (Він вбачає в цьому доказі цілком нове, зовсім не залежне від самої справи завдання й пишається тим, що вважає себе здатним його виконати.)
А те, ще стаття, мовляв, його, видно, до речі, вже з того, що її надрукували через два дні. Звичайно минає щонайменше місяця півтора, поки дійде до публікації схваленого матеріалу. Але ж тут треба було, звісно, поспішати, щоб не втрутився він. Тим-то й вистачило двох днів.
Крім того, в газеті стаття називається «Дитина як творець». Це вочевидь має відношення до нього, до того ж це - шпилька. Річ у тім, що під «дитиною» розуміють саме його, адже досі його вважали дитиною, таким собі «дурником» (він справді такий і був, але тільки під час військової служби, а служив він півтора року), і цим заголовком тепер хочуть сказати, що він, дитина, нарешті спромігся на щось дуже гарне, на оцю статтю, і що він, отже, хоч і показав себе творцем, але водночас зостався дурником, дитиною, бо дав себе отак ошукати. А під дитиною, про яку йдеться в першому абзаці, слід розуміти кузину з села, яка тепер живе в його матері.
Та особливо переконливо цей плагіат підтверджує одна обставина, на яку він наштовхнувся, щоправда, тільки внаслідок тривалих роздумів: статтю «Дитина як творець» надруковано на першій сторінці літературного додатка, а на третій - невеличне оповідання якоїсь «Фельдштайн». Це прізвище - вочевидь псевдонім. Отож не треба читати все оповідання, досить тільки пробігти очима перші рядки, щоб одразу зрозуміти: тут безсоромно наслідують Сельму Лаґерлеф. Усе оповідання доводить це ще очевидніше. Що це означає? Це означає, що та Фельдштайн, чи як там її, - креатура самої Дюреж, що та дала їй прочитати «Історію одного маєтку», яку приніс він, що вона скористалася тим текстом, коли писала
