своє оповідання, і що обидві бабенції, отже, використали його - одна на першій, друга на третій сторінці літературного додатка. Певна річ, будь-хто може і з власної ініціативи читати й наслідувати Лаґерлеф, але тут надто очевидний все ж таки його вплив. (Він раз у раз ляскає долонею чо тому самому аркушу то з одного, то з другого боку.)
У понеділок удень, щойно зачинився банк, він, звісно, відразу до пані Дюреж. Вона тільки трішечки прочиняє двері - й уже вкрай перелякана: «Пане Райхмане, чому ви прийшли серед білого дня? Мій чоловік спить. Я не можу зараз вас упустити». - «Пані Дюреж, ви повинні впустити мене неодмінно. У мене важлива справа». Вона бачить, що я не жартую, і впускає мене. Чоловіка, звичайно ж, удома немає. В сусідній кімнаті бачу на столі свій рукопис і відразу роблю висновок. «Пані Дюреж, що ви зробили з моїм рукописом? Ви без моєї згоди віддали його до «Таґблата». Скільки гонорару ви одержали?» Вона вся тремтить, каже, що нічого не знає, уявлення не має, як рукопис потрапив'йо газети. «J’accuse1, пані Дюреж», - кажу я напівжартома, одначе так, щоб вона помітила мій справжній настрій, і оце «J’accuse, пані Дюреж» я повторюю весь час, поки стою там, щоб вона звернула на нього увагу, а тоді ще й проказую кілька разів на прощання у дверях. Я ж добре розумію, чого вона перелякалась. Якщо я розповім про це всім чи подам до суду, їй гаплик, доведеться покинути «Фрауенфортшріт» і таке інше.
Просто від неї вирушаю до редакції «Таґблата» й прошу покликати редактора Льова. Він виходить, звісно, блідий- блідісінький, ледве ноги переставляє. Але я все ж таки не хочу відразу переходити до справи, хочу спершу перевірити і його. Отож питаю: «Пане Льове, ви сіоніст?» (Бо знаю, що він таки сіоніст.) «Ні», - відповідає він. Я знаю чималенько, тож йому доводиться переді мною викручуватись. Нарешті питаю про статтю. Знов белькоче щось несусвітенне. Він, мовляв, нічого не знає, з літературним додатком не має нічого спільного й покличе, якщо я бажаю, відповідного редактора. «Пане Вітмане, ходіть сюди», - гукає він, радий, що може вшитися. Приходить Вітман, теж блідий-блідісінький. Питаю: «Ви редактор літературного додатка?» Він: «Так». Я кажу тільки: «J’accuse», - і йду.
У банку одразу телефоную до «Богемії». Хочу, щоб вони написали про всю цю історію. Але додзвонитися не щастить. Знаєте, чому? Редакція «Таґблата» розташована неподалік від головного поштамта, гож вони можуть із редакції крутити зв’язком як завгодно - з’єднувати, роз’єднувати. І я справді раз у раз чую в трубці якесь невиразне шепотіння - то очевидячки редактори з «Таґблата». Вони ж бо дуже зацікавлені, щоб цієї телефонної розмови не допустити. І раптом чую (певна річ, дуже невиразно), як одні вмовляють телефоністку не з’єд- ну вати мене, тоді як другі вже з’єдналися з «Богемією» і відмовляють її брати мою історію. «Фройляйн, - кричу в телефон, - якщо ви зараз же не з’єднаєте мене, я поскаржуся в дирекцію пошти». Колеги в банку, коли почули, як запально я балакаю з телефоністкою, обступили мене, сміються. Нарешті я додзвонився. «Покличте редактора Кіша. У мене для “Богемії” надзвичайно важливе повідомлення. Якщо не візьме “Богемія”, я негайно передам його іншій газеті. Часу немає». Але Кіша не знаходять, і я кладу трубку, нічого їм не виказавши.
Увечері йду до «Богемії» й прошу покликати редактора Кіша. Розповідаю йому історію, але друкувати її він не хоче. “Богемія”, - каже, - зробити такого не може, це був би скандал, а ми не повинні його допустити, бо ми люди залежні. Передайте справу адвокатові, так буде найкраще».
- Вийшовши з «Богемії», я зустрів вас і ось прошу поради.
- Я раджу вам залагодити справу мирно.
- Я собі теж подумав, що так було б ліпше. Вона ж бо жінка. А жінки душі не мають, каже Магомет і справедливо каже. Пробачити було б більш по-людському, по-гьотевському.
- Ну звісно. І тоді вам не доведеться відмовлятися від вечора з декламаціями, адже в противному разі він пропаде.
- То що ж мені тепер робити?
