Щоденники 1910-1923

позначився.

10  березня. Неділя. Він спокусив дівчину в невеличкому містечку в Ізерських горах, де жив ціле літо, щоб підтримати свої хворі легені. Не тямлячи себе, як це інколи буває з хворими на легені, він, після короткої спроби вмовити дівчину - то була дочка його господаря, вона залюбки пішла прогулятися з ним увечері після роботи, - кинув її на березі річки в траву й, знепритомнілу від страху, взяв. Потім йому довелося пригорщами носити з річки воду й бризкати їй на обличчя, щоб тільки повернути її до життя. «Юльхен, Юльхен», - раз у раз проказував він, схилившись над дівчиною. Він ладен був узяти на себе будь-яку відповідальність за свій учинок і все намагався пояснити собі, яке серйозне його становище. Він силкувався збагнути, як таке могло з ним трапитися. Ця проста дівчина, що лежала перед ним і знов уже дихала рівно й тільки від страху та сорому не розплющувала очей, його не турбувала; він, великий, міцний чоловік, носаком черевика міг би відкинутйчї вбік. Вона була квола й непоказна, чи могло те, що з нею сталося, бодай назавтра мати хоч якесь значення? Хіба не дійде такого висновку кожне, хто їх двох порівняє? Річка спокійно вилася поміж лугів та піль до гір удалині. Сонце світило вже тільки на схил протилежного берега. У чистому вечірньому небі пропливали останні хмари.

Нічого. Анічогісінько. Так я тільки натворю собі привидів. Я був у захваті, хоч і не в дуже великому, лише в одному місці: «Потім йому довелося...», а насамперед при слові «бризкати». В описі краєвиду мені якусь мить здавалося, ніби я бачу щось правильне.

Такий покинутий самим собою, всіма. Гамір у сусідній кімнаті.

11  березня. Вчора було нестерпно. Чому не всі сходяться за вечерею? Адже це було б так чудово.

Декламатор Райхман після нашої розмови того самого дня потрапив до божевільні.

Сьогодні спалив багато старих огидних паперів⁴⁸.

12  березня. В кутку трамвая, що мчав повз мене, сидів, притиснувшися щокою до шибки, поклавши випростану ліву руку на спинку сидіння, молодик у розстібнутому, настовбурченому навколо шиї пальті й зосереджено дивився поверх довгої порожньої лавки. Сьогодні він заручився й ні про інше не думав. Як для нареченого він почував себе непогано влаштованим і з цим почуттям часом поглядав мимохідь на стелю вагона. Коли прийшов кондуктор, щоб дати квиток, молодик притьма знайшов серед дрібняків потрібну монету, хвацько тицьнув її в кондукгорову долоню й двома розчепіреними, мов ножиці, пальцями підхопив квиток. Між ним і трамваєм не було нічого справді спільного, і якби він, не скориставшися платформою й сходами, раптом з’явився на вулиці і з таким самим поглядом пішов пішки своєю дорогою, жодного дива в тому не було б.

Було тільки настовбурчене пальто, решту вигадано.

16 березня. Субота. Знову збадьорився. Знов я ловлю себе, немовби м’яча, який падає і якого в цю мить ловиш. Завтра, ні, сьогодні почну велику роботу, що має просто відповідати моєму хисту. Я не відступлюся від неї, поки стане снаги. Краще безсоння, ніж так жити.

Кабаре «Люцерна». Співають кілька молодих людей, кожне по одній пісні. Якщо ти свіжий і слухаєш, то на таких виступах скоріше порівнюєш текст із нашим життям, ніж віддаєшся впливу майстерності співаків. Бо співак у жодному разі не збільшує силу віршів, вони зберігають свою самостійність і тиранізують нас через співака, який навіть не має лакованих чобіт і рука якого навіть не хоче відірватися від коліна, а коли вже їй і доводиться це зробити, то вона не промине похизуватися своїм невдоволенням, що прагне якнайшвидше перекинутися на лаву, щоб як можна менше показувати численні невеличкі незграбні рухи, до яких він мусить для цього вдаватися.

Любовна сцена навесні, на кшталт фотолистівок із краєвидами. Вірність, картина, що розчулює й присоромлює глядачів.