лиха допровадив... А Барановський аж пальці гриз від злости. Не думав він ніколи, що його дядько такий дурень, що листа його владі віддасть, сам на себе, по суті, доноса зробить.
Узяла Канцелярія Міністерського Правління на допити арештантів... Не цікавило її анітрохи, чи пиячить піп Петро, чи б’ється на вечорницях, чи порушує сьому заповідь і стрибає в гречку досхочу, чи він найсвятобливіший з усіх ієреїв. Не про цнотливість отця Петра йшла мова, а про його зв'язки з розпопом Гаврилом. Хоч-не-хоч, а мусів тепер Бара- новський свого дядька топити... І зі слів його така картина поставала:
На другий день, як скрізь, по всіх церквах козелецьких, прочитали указа про страту Миницького й розпопа Гаврила, довелося йому проходити повз дядьків двір... Біля воріт — побачив він — стояв дядько й розмовляв із гістьми. Був тут диякон Спаської церкви Павло з жінкою та його, Баранов- ського, мати. Запрохав піп зайти всіх гостей і його, Баранов- ського, теж, до хати... Як годиться, випили трохи горілки, а далі запрохав він, Барановський, усіх до себе в гості. Пішли гуртом... Та як підійшли до Вознесенської церкви, почав піп ні з цього ні з того плакати...
І почалася тут у дядька з небожем цікава розмова:
— Чого це ви плачете?
— Та це я по розпопу Гаврилу, що його оце страчено в Ярославці... Це ж мій учитель... Та як був він у селі Ярослав- ці попом, то жили ми між собою братерськи.
— Та тепер же він, Гаврило, вчинив безсовісно... Не слід по ньому плакати...
— Ех, жалію я його й плачу, пом’янувши стару нашу дружбу, як ми з ним раніше жили дружно... І не ждав я, й не думав, щоб він пристав до шахрая-самозванця. Я б перше на себе смерти сподівався, ніж, щоб він так зробив... Адже він,
Гаврило, був людина вчена й розумна, а нині пішов за лихо- дієм-самозванцем.
Зараз же звернула увагу Канцелярія Міністерського Правління, що Барановський у своєму листі писав, що, мовляв, піп Петро обіцяв і вмерти за розпопа, а тепер трохи інше говорить... Мусів признатися Барановський, що таких слів, як писав у листі своєму, він від дядька свого не чув.
— Та проте, — розказував далі Барановський, — дійсно таки дядько допомагав заарештованому розпопові. Адже, коли розпопа під вартою везли через Козелець і тримали в дворі міщанки Кучихи, то піп Петро купив на копійку бубликів, прийшов до того двору й подав у вікно... А далі, коли розпоп попрохав якоїсь одежини, то піп зняв із себе ряску й віддав... Але тут прийшов офіцер, наказав потрусити попа, побив його й вигнав.
Чув ще Барановський, що в попа є й казан розпопів... Запитав далі суворий начальник над Канцелярією:
— Чому ж ти так довго не доносив?
— Не доносив, бо він мені дядько... А листа написав попові, лякаючи його, думаючи, що він «по свойству» ніде не об'явить...
Привели на допит потому й попа... Трохи інакшу картину малював він у своїх зізнаннях...
— Як підійшли ми до церкви, то сказав я небожеві, що хоче пристати до парафії ще в попи зять Лугової попаді, і так
