мені прикро стало, що почав плакати. Питає в мене небіж: «Чого плачеш?..» По парафії, кажу йому, — та ще чув, що колишнього мого друга Гаврила страчено, а той же Гаврило при моєму дядькові був ще за паламаря, і жили ми братерськи.
— Не треба плакати!
— Та жалію я його. От пристав до лиходія-самозванця і сам згинув, і людей запропастив. — Тільки й було розмови. А коли ото везли того Гаврила через Козелець, то прислав він до мене якогось незнайомого мені чоловіка прохати їжі й одежі. Я й послав своєю малолітньою дівкою йому хліба, сирої капусти й підрясник... На другий день пішов я й сам, та зараз же мене звідти прогнав офіцер... Казан у мене був... Привезла його жінка розпопова, щоб дав я в Козельці кітля- реві, та через те, що указом заборонено гнати горілку, я продав того казана, а гроші взяв за борг... Оце й усього...
Неоднакові зізнання дали дядько й небіж, тож звели їх тоді віч-на-віч. Та кожен знову своє правив...
Справа була проста... Дійсно таки піп жалів друга свого, страченого лютою смертю, але жодних лихих замірів не мав, і навпаки, тільки нарікав, що така розумна людина й повірила «шахраєві» — самозванцеві... А раз так, то й не дуже поспішала Канцелярія з дальшими допитами...
Тільки на початку 1739 року надіслала Канцелярія Міністерського Правління до Тайної Канцелярії докладного ек- стракта в цій справі, а там теж не поспішали...
12 серпня з Глухова начальник над Канцелярією Міністерського Правління генерал Шіпов прохав від Тайної Канцелярії указа, що йому з обома арештантами робити. Та відповіді не було.... Звертався він ще тричі, і тільки 4 жовтня надійшов присуд: попало на горіхи й дядькові, й племінникові.
Ухвалила Тайна Канцелярія попа бити плітьми нещадно і для тієї кари, як духовну особу, одіслати до Київського Духовного Правління. Барановського ж за те, що не доносив, де слід, та ще в листі додав від себе, вигадав, що піп обіцяв розпопові умерти за нього, ухвалила Тайна Канцелярія бити батогами.
29 жовтня в Глухові на майдані, в присутності великої юрби, відбулася кара... На помості привселюдно оголили спину Барановського... На голову сів один кат, на ноги другий... Подав команду офіцер. Закричав на ввесь майдан Ба- рановський...
Минуло півгодини... Поморилися кати... В юрбі, не стримуючи сліз, стояла мати Барановського... Червона смуга за смугою вкривали тіло її сина, й хотілося кинутись, своїм тілом прикрити, та міцно тримав її другий син за руку... Минуло ще півгодини... Пролунала команда «стій»... Кинулася мати до сина... Живий, ще живий...
Минули тижні... Вигоїв свої рани Барановський, одужав, мов удруге на світ народився. А піп Петро тим часом конав ув одній із численних манастирських тюрем — у тюрмі Ки- єво-Софійського манастиря... Не минула його тяжка кара...
По якомусь часі вийшли на волю обоє: і дядько, і небіж. Та ще не кінчилася справа... Київське Духовне Правління взялося до слідства про лихії вчинки попові. Тепер уже для нього настала робота. Лист небожа до дядька не минув безслідно... Списали їм обом спини так, що на все життя знати...
«БРАННЬІЯ МАЛОРОССІЙСКИМЬ ПРОСТЬІМЬ НАР'ЬЧІЕМЬ СЛОВА»
На правому березі глибоководної річки Підпільної, в низькій долині, розкинулася остання Січ Запорозька. Широкі плавні зі сходу, півдня й заходу ховали її від ворогів, а густі ліси, озера й річки багату здобич давали запорожцеві- мисливцю й
