штахетником, примірюючись, як би так перебратися на інший бік загорожі. “Я пішла...” – схопилася Наталка. “Зажди, тримай пляшку... Скажемо, що пили безалкогольну “Балтику”... І от на тобі ще “Кобзар”... – Лесь прожогом кинувся у спальню і навпомацки знайшовши Шевченків фоліант, тицьнув його в Наталчині руки. – Ні, краще пляшку давай мені, а сама йди так!” “Агов, бабо, що сталося? Чого ви так шумите... Ми з Лесем... як вас по-батькові? – спитала пошепки, озирнувшися ще на веранді. ” Олексійович “. “Ми з Лесем Олексійовичем Шевченка вивчали!” “Я тобі дам і Шевченка і старого підараса Леся Олексійовича, що до малих дівчат пристає! Як завтра братам твоїм скажу, то вони твого “вчителя” на друзки порубають і ще живого в лісі закопають!” “Ей, ей, тіхо, сєлянє! Чего ви вз’єрєпєнілісь! Всьо нормально! Ми с девушкой Шевченко чіталі...” – вийшовши на двір Лесь спробував вчинити опір, але коли він відчинив хвіртку і Наталкина баба побачила свою розхристану онучку, а ще й і відчула, як від неї тхне пивом і цигарками, то аж зайшлася у своїх прокляттях! Коли ж Лесь спробував пояснити, що вони лише пили безалкогольну “Балтику”, то баба Люба якось суворо дивлячись йому просто в очі страшно вигукнула: “Щоб чорти її в сраку тобі запхали, ту “Балтику”. Щоб ти здох під гнилим парканом! Пойняв ти, підарас город ський!” “Ну-ну, мамаша...” “Чорт лисий тобі мамаша! Ще раз біля Наталки побачу – живим звідси не втечеш!” Отак, сказала як відрізала і, ухопивши похнюплену малу за руку потягла її в бік своєї хати. Сусіди теж попхалися до себе.
Глава шоста.
“Spirit of wild Ukraine”
Ще й досі ходять Плисецьким легенди і перекази, як тяжко і важко вмирала перед самою війною стара відьма Пилипиха, що жила у тому районі, де тепер нині в Плисецькому “Кінський хутір” та орендований став. На її місці зараз хата Любки Гордієнчихи стоїть, вона ж її онучка. Кажуть люди, що перед самою її смертю знялася така буря, якої від сотворіння світу ніхто не пам’ятав. Старі вікові сосни у бору ламалися, як сірники, дуби стогнали, ледь утримуючись могутнім корінням у землі, та й їх багато полягло, не кажучи про садові дерева, яких після тої бурі “живих” лише пару десятків на все село і лишилося, а скільки вже дахів позривало та худоби побило, то й ліку нема. А то вже коли випускала дух, то раптом таке виття чи то вовче, чи то самого Люципера звідусіль почулося, що люди, які при смертному одрі стояли, так і попадали на підлогу, а в багатьох домах довкруж шибки
