собою “надої і забирає”. Ото, може сказати людині “те роби”, а “того не роби” і буде тобі від того добре чи погано. Дітей вміла лікувати одним накладанням рук... Горить дитина, палає, температура під сорок, а чого горить, навіть лікарі сказати не можуть. Кличуть Гордієнчиху. Та тільки руки дитині на лоба покладе і через годину де тільки та температура ділася. Ну, а вже як хто її образить (а й такі у селі знаходилися), то чекай лиха. Або тхір усіх курей вночі передушить, або колоради саме у них в огороді усю картоплю поточать (а у інших хоч би що), або й гірше щось могло статися... До смертей не доходило, але каліками на все життя залишалися: чи дерево лісоруба приб’є, чи рука якось так під ніж від пилорами вскочить, чи кип’ятком хто обвариться, чи “болгарка” зірветься і прямо по нозі... Чортівня та й годі. І всі з ким оце траплялося у той чи інший спосіб Гордієнчиху образили... Чи грошей за випас корів недоплатили, чи у сільраді оббріхують, мовляв, коли землю паювали, то вона собі 15 соток зайвих отримала, чи взагалі кажуть, що вона відьма і людей зі світу зживає... Ну то вопще – темний народ. У 21-му столітті таке казати! Тупаки, та й годі... Так ото коли вона спересердя кинула нашому Леси- ку у обличчя: “Щоб чорти запхали йому у сраку пляшку безалкогольної “Балтики”, і щоб здохнув він, підарас городський під гнилим парканом!” – то нічого, окрім напівп’яного демонічного сміху, слова старої баби у Лесина не викликали. “Та папіла ти, старая дура!” – кинув він їй навздогін. І вона пішла... А він лишився. І такий шал розгорівся в його душі, так розбурхалися його емоції від усього що сталося, так вдало “зайшла” ота пляшечка вина, що зберігалася в холодильнику від того дня, як з друзями “День Победи” цього року святкували, що захотілося “вмазати” ще. Дарма, що зарікався! Не витримала душа малоросійська! Дарма, що в усьому будинку, окрім здоровезної сулії “морячкиного” самогону, яку батько настоював на грушках і зазвичай зберігав у темній шафі не було! А що!? Самогон, так самогон! Напій, насправді, був пречудовий! Лесь не раз вже частував ним своїх гостей, та і сам любив перехилити чарчину. “Spirit of wild Ukraine” – “Дух дикої України” – не зрозуміло, чи то з гордістю чи то з іронією рекламував він “морячкин” напій своїм друзям. Але вже точно, що було у ньому щось таке, що люди геть дурними ставали. Спершу самогонка, мов вогнем обпікала нутро, а потім розливалася тілом така приємна, гаряча сила, що хотілося її роздмухувати і роздмухувати ще, вливаючи в себе склянку за склянкою. І витворяти хотілося таке, що тверезій людині й на думку не спаде – іржати, мов кінь, купаючись у крижаній воді ставу, носитися мотоциклом по селу, топити у бочках малих цуценят чи ко- тів, волати пісні дурним голосом, пиздити одне одного до крові, не відчуваючи ані болю, ані того, як у тебе ламаються ребра чи ніс, підпалювати сусідські хати, щоб “світили” на увесь район, чи просто отак брати сокиру і рубати дерева, чи паркани, чи людей, від тої буйної сили, що розпирала тебе із середини. Словом, усіх чортів, що досі тихесенько сиділи собі в людині, випускав на волю той “морячкин” напій і робилася людина сама не собою, аж поки не падала знесилена там, де заставав її важкий, безпробудний сон. Щось приблизно таке сталося тієї ночі і з нашим героєм. Вливав він у себе отой “Spirit of wild Ukraine”, запиваючи його безалкогольною “Балтикою” у співвідношенні один до одного. Носився хатою, брав гітару і співав щось з Розенбаума, типу “А уткі уже лєтя-я- я-ят високо...”, то виходив надвір помочитися і волав на усе село, звертаючись чи до своїх односельців, чи до всієї України, чи то прямо до зоряного неба: “Заїба- ли, сукі...”. То вмикав телевізор, що тільки о цій нічній порі і показував якісь культурологічні програми українською мовою. Втрапив якраз на бесіду Вадима Ску- ратівського про книгу Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”. “Пішов на
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею
