повилітали. Напрочуд сильною відьмою була стара Пилипиха, що на цьому світі понад дев’яносто років прожила. Дітей у неї тільки і була, що одна донька Оленка, яку вона народила літ майже у шістдесят від свого останнього чоловіка Макара, якого у 1919 році загарбники-комуня- ки розстріляли, за те що підбурював селян не здавати хліб на “продразвьорстку”. А до того у неї ще три чоловіки були... Бо страшенно красивою була в молодості Одарка Пилипеко: струнка, грудаста, чорноброва, зеленоока. Старі казали, що праправнучка на неї мала Наталка дуже схожа. А чоловіки її попередні усі гинули якимись дивними смертями: першого бичок рогами по яйцях так угрів, що тиждень лише й промучився, а там і Богу душу віддав. Другий – в Ірпіні потонув, а третій... чорт його зна... чи сам за клунею на старій груші повісився, чи хтось допоміг, бо знаний був перекупник викрадених коней. А що сильною відьмою була та з вовкулаками товаришувала, та на сову чи чорну кицьку обертатися вміла, то й вже не обговорюється. З тих “історій”, що вчинила Пилипиха, люди найбільше три пам’ятали та переказували. Перша – це коли тому “комнезаму”, що її останнього чоловіка москалям видав, через три місяці вовк майже у центрі села горлянку перегриз. Де й тільки узявся? Друга – як пізньої осені тридцять другого року оточили москалі Плисецьке, щоб харч у людей позабирати, та й як ураз усі три машини, що чекістів привезли – спалахнули, мов свічки. Ій-бо! Отак – перша, друга, третя... Одна за одною... Ну а то вже потім до Пилипихи люди потяглися питати, де краще щось їстівне сховати, аби москалики не познаходили і якось зиму перебути. То всі, кому поради давала – вижили. Ну і третя історія майже за рік до її смерті сталася... Проходили навчання якісь військові отут під Пли- сецьким, де неподалік будували лінію оборони Києва. Навчання важні, бо на них усілякого генералітету з’їхалася тьма! А оскільки хата Пилипихи стояла з самого краю села, а поруч була криниця, то й зупинився біля тої криниці якийсь важний чорний автомобіль, що дорогою через ліс кудись у бік уманського шляху прямував. А Пилипиха саме у тіньочку черемшини на призьбі біля хати сиділа, на костур підборіддям спершись. Так ото виліз з тої автівки важний радянський генерал: тлустий, спітнілий, червономордий... Фуражку зняв, піт з чола білою хусткою витер, та й питає: “А можна лі, бабуська у вас водіци із колодца іспіть?” – та й так нахабно, не отримавши згоди, пішов до колодязя, з якого його ад’ютант вже повне відро тягнув. А як вже пив, то й почув такі бабчині слова: “А чого ж, пий собі соколику, та й насолоджуйся, бо недовго вже тобі лишилось. Вже й куля на тебе відлита. Твоєю ж зброєю наші хлопці тебе і поцілять!” Зблід генерал, затрусився увесь, мать-пєрємать, стара дуро, що ти верзеш!? А бабця знай тихесенько собі виводить “У жопу тебе українці підстрелять, і хоч генерал ти, вмирати будеш важко, люто... Отут в Києві і помреш!” Ну що із старої дури взяти? Поматюкалися, дверима грюкнули, та й поїхали собі, навіть не подякувавши за водичку... І знаєте, хто той генерал був? Ватутін – визволитель Києва, якого бійці УПА з радянської ж трофейної зброї у жопу десь на Рівненщині і підстрелили, та й так вдало, що акурат через півтора місяці у страшних муках з ампутованою ногою віддав червоний генерал душу, а от чи Богу, чи Сатані, того вже не знаємо... Так ото, коли вмирала, стара Пилипиха, Оленка, її донька, вагітна була п’ятою дитиною, яка й народилася саме на сороковий день після бабиної смерті. А коли Оленка народжувала, то, знов такий буревій довкруж знявся, і таке виття чулося, що як і тоді, коли Пилипиха вмирала. Так ото знаючі люди кажуть, що, душа її відьмацька і вся сила отій дитині перейшла. А народилася дівчинка, яку назвали Любкою, на честь Любові Орлової. І, хоч зростала Любка справжньою піонеркою, комсомолкою, ударницею соціалістичної праці (була в колгоспі дояркою), всі добре знали, що володіє якоюсь силою, що й дощ може відвести, а коли треба то й наслати, що корови у неї дояться найкраще, а як переходить у інше господарство, то із
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею