“Швидше, дядя Вася, благаю!” “Так а що сталося? Чого сам не можеш їхати?” “Не можу... болить! Благаю, скоріше, бо вмру!” Пару хвилин тому Лесик, ледь замотавшись у широкого рушника, спробував заповзти у машину, щоби чкурнути у місто. Але, коли він спробував сісти на сидіння біль такої сили пронизав усе його тіло, що очі вилізли з орбіт і він, широко роззявивши рота закричав щосили і, вискочивши з машини, як був, побіг по допомогу до сусідів, бо інстинктивно відчув, що порятунок може прийти тільки з їхнього боку. “Двісті баксів, дядю Васю, тільки швидше везіть у місто! Благаю! Благаю! Благаю!” – тіпався у істериці, до якої, здається, й діла не було простому селянину. “Та тихше ти, Матвієнок побудиш, – спробував заспокоїти його Василь, бо побачив, як у сусідній господі запалилися вікна і заворушилася люди, визираючи на двір, з якого долинали несамовиті Лесикові крики. – Ти краще скажи, що сталося?” “Потім, дядю, Васю, в машині, все розкажу тільки везіть швидше... Триста баксів даю!” Поки дядя Вася неквапливо повертався у дім, поки докладно розповідав усе дружині, поки вона теж виходила до Лесика, намагаючись випитати, що ж з ним таки сталося (“живіт болить, може аппендицит!” – відбріхувався Лесик), поки вони радились, чи варто Лесика везти до Києва, чи може поїхати до Василькова, де є цілодобова лікарня, чи взагалі, просто поїхати у центр села, де були громадські телефони і спробувати викликати швидку, Лесик стояв обпершись спиною об паркан і важко дихав, дивлячись в одну точку і раз у раз промовляючи: “Швидше, благаю, швидше!” А ще розуміючи, що від нав’язливих питань, мовляв “що з ним сталося?” йому не відв’язатися, почав у своїй свідомості якось уривчасто і непевно лаштувати “робочу версію” своєї травми. Серед усіх варіантів найбільш “пристойною” виглядала версія, що його так – пляшкою в дупу, катували якісь умовні бандити... Що за бандити і через що катували? Оце треба було придумати, щоб хоч якось пояснити тим же ж лікарям свій безпорадний стан і причину травми... Нарешті з воріт вийшов готовий до подорожі Василь Денисович і вони пішли до машини. Зробити це Лесю було дуже важко, але він тримався, стиснувши зуби, сопучи носом і намагаючись не закричати. Кроки робив маленькі на прямих ногах, бо його сідниці при ході страшно так і боляче спазматично стискалися (знаєте, як під час гострого проносу), намагаючись виштовхнути з організму чужорідне тіло, що засіло у прямій кишці. Але коли Лесь хоч трошки послабляв м’язове напруження сідниць, то унизу живота знову прорізався такий біль, буцім його кишки по живому розтинали тупою бритвою. З тяжкою бідою діставшись автівки, він потроху заповз на заднє сидіння і впав на нього спиною, обережно підтягнувши ноги усередину. У той час Василь Денисович поважно і спокійно відкривав ворота. Коли ж він, завівши двигун, почав абсолютно неквапливо, наче мав справу з нормальною здоровою людиною, до ладу розпитувати у Лесика де тут і що, то Лесик затамовуючи від болю подих, крізь зуби спершу відповідав йому, що перша передача втикається не так, як у його “Жигулях”, що металобрухтом от вже другий рік стояли на подвірні їхньої господи, а по-іншому, що ближнє світло вмикається отам, вікна відкриваються кнопками на підлокітниках, а для того, щоб дати назад треба утопити ручку коробки передач униз. Коли ж селянин абсолютно природно запитав, наче у нього за спиною не було вмираючої людини: “Скільки ж вона бере на сотню?”, то тут Лесик не витримав і зашипів: “Поїхали благаю...”
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею
