“Велка-а-а-ам!” – чомусь англійською мовою запросив його чорт до пекла, дихаючи прямо у лице зловон- ним самогонним перегаром. Але чорну пику нараз відсунула чиясь лагідна рука, і немов світлий образ Миколи Чудотворця з’явився перед Лесиковими очима. У тому образі, що лив довкола тихе, небесне сяйво, він впізнав самого Кобзаря у традиційному кожусі, й у такій звичній смушковій шапці з кошлатими, опущеними долу сумними вусами. У Шевченка за спиною стояли всі ті, кого Лесь згадував у своїх земних творах, й кому “перемивав кості” у нападах брехливого свого літературного авантюризму. Були тут і Сковорода і Котляревський, і Гулак-Артемов- ський з Пантелеймоном Кулішем, був сам Гоголь і Богдан Хмельницький з усіма гетьманами. Стояло за кобзаревою спиною усе славне військо запорізьке, зі своєю славною старшиною, вбраною у шати з парчі, оксамиту та дорогоцінної китайки, стояли могутні чубаті гайдамаки із висвяченими ножами навперейми, стояли со- нми красивих і заможних селян, що їх виморив голодом комуністичний молох, стояли герої-бандерівці із Степаном і Романом на чолі, стояли В’ячеслав Чорновіл, Алла Горська і Василь Стус, стояли пліч-о-пліч всі ті, хто жив і вмирав з ім’ям Святої України на вустах. Стояли і просто дивилися на нього – жалюгідного, приреченого вмерти малороса, що із пляшкою безалкогольної “Балтики” у сраці кінчав своє мерзенне життя у калюжі крові на задньому сидінні уживаного червоного БМВ. “На хуя ти то все писав, Лесик?” – щиро дивлячись йому у очі, прямо запитав Кобзар. “Вибачайте, я більше не буду-у-у-у! – затрусився, забився у тваринному дикому страху і передчутті суворого покарання Лесик, але було вже пізно. Зашуміло, завило, заскавчало чорне демонічне військо, заступило світлий лик Кобзаря, і уп’явшись своїми цупкими пазурами та іклами в тіло малоросійського літератора, потягло його прямо у пекло! “Ні, ні! Я не хочу вмирати! Я не хочу в пекло! – щосили заволав Лесь і, відбиваючись від оскаженілих вур- далаків, замахав руками і ногами, намагаючись пригадати “Отче наш!”
Глава восьма.
“01 666 кв”
Коля Малуха і Вадік Довганюк були друзями від самого дитинства. Ходили в один садочок, вчилися в одному класі, а коли прийшов час, то разом подалися до армії, і разом з неї повернулися. На цей час мали по двадцять чотири роки і офіційно ніде не працювали. Перебивалися час від часу якимись випадковими заробітками: то лісу треба трохи добрим людям напиляти, то буту пару машин з плисецького кар’єру “епиздити”, то партію “лівого” прального порошку чи горілки через “облкооперацію” проштовхнути. Не гребували і зовсім малими справами – паркан поставити, фундамент бетоном залити, канаву під кабель викопати. Життя в селі таке, що людині багато не треба. Картопля, самогонка і сало завжди є, бо батьки, слава богу, живі ще. А от пива, цигарок узяти, бензину в авто залити, кросівки там собі нові чи куртку зимову справити, щоб до дівчат ходити було не соромно – на усе те грошики потрібні, хоч і не багато. Так чого його напружуватися, тим більше, що родин не мали, бо ще після армії із третім своїм другом Сашком Гордієнком поклялися до ЗО років парубкувати. А вже тільки потім і шукати собі пару. Тільки, здається, малий Гордієнко, слова свого не утримав. Закохався, дурний, у Вальку Прокопенчиху, що на третьому мікрорайоні мешкала, та й поїхав да- хом. Ревнував до неї усіх так, що сержантика-мєнта з Калинівки, їхнього однолітка, який у Плисецьке до баби в гості приїхав, та й увечері на дискотеку завернув, та й до Вальки залицявся, так ломом через тиждень біля його ж господи по голові приклав, що той калікою на все життя зробився. Але про той випадок тільки вони утрьох і знали, бо як Санька то робив, коли хлопці на шухері стояли. Але прямих свідків нема, доказів нема, а підозрюваних аж
