І вони поїхали, але їхали не довго. Дорогою Василь Денисович разів зо п’ять, долаючи сільські перехрестя, втикав не ті передачі, різко гальмував, матюкався і ав- тівка сіпалася, спричиняючи Лесю неймовірні страждання. Але коли вони виїхали на асфальтову дорогу, що вела до сусідньої Калинівки, то селянин, трохи призвичаївшись до їзди, знову задав те саме питання: “Так що ж сталося?” “Та то, певне, мене стара виразка шлунку прихопила, бо я “морячкиної” самогонки обпився, а може, “морячка”, щось у ту самогонку підмішала... – збрехав перше, що спало на думку. Василь Денисович, не зовсім повіривши у ту версію, байдуже знизав плечима, мовляв “не хочеш правду казати, ну то твоя справа!” Отак лежачи на задньому сидінні, Лесик важко, уривчасто дихав ротом, тримаючись за живіт, біль у якому трохи вгамувався, аж до тієї міри, що він зміг дещо розслабити зсудомлені сідниці. І раптом він відчув, що рушник під його сідницями наче змокрів. Миттю змокрів холодним потом і Лесик, передчуваючи лихе. “Увімкніть світло, отам, отам...” – замахав істерично рукою, вказуючи на лампочки під дзеркалом заднього виду і коли рідке світло долинуло до заднього сидіння, він побачив те, що підтверджувало найгірші його припущення. Рушник був мокрий від крові. Піднявши перед собою руку, якою він дотикався рушника, він побачив, що вона геть темна від теплої, липкої рідини. Лесика затрусило, мов у лихоманці, і він від страху і лихого передчуття тонко і протяжно завив У-У-У-У- “Що сталося?” – байдуже обернувся Василь на ті завивання. “їдь, блядь, швидше, йоб твою м-а-а-ать! – від розпачу і страху, тикнувши йому у пику скривавлену руку, визвірився Лесик. – Йоб твою мать, муділа змієголовий, я бляа-а-адь вмира-а-аю, що не бачиш, їдь швидше-е- е-е, сука-а-а-а!” Але натомість, щоб їхати швидше, Василь, навпаки зупинив машину в чистому полі, і проказавши тихо: “Та пішов ти нахуй, підарас!”, вийшов з автівки, гримнувши дверима. “Стійте, стійте! Вибачте, я не хотів! Тисячу баксів даю! Тільки відвезіть мене до Києва! Дядя Вася, я ж не хотів вас образити... Чуєте, у мене в бардачку тисяча баксів лежить... То ви візьміть їх собі... Тільки відвезіть мене! Чуєте-е-е-е!” “Гроші, синку, не все вирішують в цьому світі, – дядя Вася зазирнув у машину через напівпрочинене скло водійських дверцят, – ти що думав, що я за гроші то роблю? Мені просто батьків твоїх шкода, бо нормальні прості люди. І син такий, як і ти, у мене у Дніпропетровську живе. А ти оно як до мене? Та пішов ти на хуй! Хай тебе чорти забирають, підараса лисого...” По тих словах, розвернувся геть і так само спокійно і розважливо пішов у бік села, що десь кілометри за півтора світилося своїми вуличними ліхтарями. Гула, кружила, шаленіла буйна ніч перед Святою Трійцею. Танцювали зорі на чорному небі, гасали в повітрі тисячі демонів, відьом, вурдалаків і упирів, яким акурат перед Великими двунадесятими святами й дозволяли погуляти достоту. Але не бачили їх звичайні людські очі, бо тільки ті, що вмирали, чи були на межі, тільки ті й отримували право бачити оце піднебесне демонічне життя перед тим, як перетнути чертог потой- біччя. Побачив його і Лесик. Плаваючи на задньому сидінні в калюжі крові, він на якусь мить провалився у чорну прірву і прямо перед собою уздрів мерзенне свиноподібне рило страшного лисого чорта з довгими закрученими рогами.
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею
