Повів вітру за вікном не дав йому розчути сказане, однак за мить знизу долинув стадний вибух паскудного реготу. Річард слухав їхні мерзотні жарти, ледь схиливши набік голову.
МІЙ СИН - РОБЕРТ ХЕГСТРОМ, - несподівано для себе надрукував він. Його палець завис над кнопкою; СТИРАННЯ. “Що ти надумав зробити? - жахнувся він по думки. - Схаменися! Невже ти хочеш убити власного сина?”
- Адже щось він та робить, - зауважив хтось.
- Мій явно не при своїх клепках, - проказав Сет. - Ви б краще поговорили з моєю матір’ю. Вона б вам розповіла. Старий…
“Ні, це не буде вбивством. Я просто зітру його з реального світу”. Його палець опустився на клавішу.
- …нічого не робив, крім…
Речення “МІЙ СИН - РОБЕРТ ХЕГСТРОМ” зникло з екрана. Одночасно із зеленими літерами на півслові урвався голос Сета. Запала мовчанка, тільки за вікном холодний листопадовий вітер похмурим виттям провіщав близькі морози. Вимкнувши процесор, Річард вийшов на подвір’я. Стоянка біля дому була порожня. За кермом старомодного, страхітливого вигляду автофургона, що возив ансамбль разом з апаратурою на нечасті виступи, звичайно сидів гітарист Норм Якийсь. Автофургон зник. Він, напевне, гасав по невідомих йому, Річарду, автострадах або стояв припаркований біля якоїсь жалюгідної закусочної. Десь там же був і той хлопець, Норм, і його дружок Дейві, на диво порожньоокий бас-гітарист ансамблю, на мочці вуха якого хилиталася англійська шпилька. Далеко був і барабанщик без передніх зубів. Всі вони існували десь-інде. Де завгодно - тільки не тут, бо зник Сет. Сет ніколи не жив у цьому домі.
Його було викреслено.
- В мене більш немає сина, - проказав пошепки Річард.
Скільки разів доводилося йому читати цю театральну фразу в другорядних романчиках? Сто? Двісті? І завжди він залишався байдужим. Але тепер у тих словах була правда. Чиста правда. Так, безперечно. Вітер завихрився біля ніг. Раптом, судомно схопивши повітря ротом, Річард зкоцюрбився від гострого болю в животі. Коли приступ минув, він почвалав до задніх дверей. У вітальні йому впала в око відсутність пацюкуватих тенісних туфель Сета, яких син мав аж чотири пари, але з жодною не хотів розлучитися. Підійшовши до сходів, Річард торкнувся поруччя рукою. В десятирічному віці - коли бажано хоч інколи замислюватися над власними вчинками, з чим, правда, не хотіла погодитися дружина, яка заборонила карати дитину, - Сет глибоко врізав у дерево свої ініціали. Річард промучився ціле літо, лагодячи понівечене місце. Він обробляв дерево наждаком, зашпаровував та полірував, однак туманні обриси тих літер були незнищенні. Зараз тієї позначки не було. На другому поверсі, в синовій кімнаті, панувала стерильна охайність знеособленого помешкання. Табличка з написом “Кімната для гостей” виявилася б тут цілком доречною. Найдовше Річард забарився у вітальні, з якої зникло павутиння дротів, мікрофони, підсилювачі та безладна купа деталей, яку Сет вічно збирався зробити магнітофоном. Однак синові завжди бракувало зосередженості та вправності його двоюрідного брата. У вітальні все мало відбиток особистості господині: химерні важкі меблі, оксамитові гобелени з приторно-солодкими сюжетами. На одному з них було зображено Останню Вечерю, на другому - оленя на тлі північного призахідного краєвиду. Як і нагорі, тут не залишилося жодної ознаки синового існування.
Річард почув шерех коліс - до дому під’їхала машина.
“Це Ліна, - подумав він, проймаючись панічним відчуттям власної провини. - Ліна повернулася з клубу. Що скаже вона, помітивши відсутність Сета?”
