“Убивця! - уявлявся жінчин зойк. - Ти вбив мою дитину!”
Але насправді все було інакше.
- Я просто витер його, - прошепотів він і піднявся по сходах.
Ліна погладшала.
Вона вирушила грати в бінго, маючи 180 фунтів. Додому вона повернулася при всіх 300, а може, й більше, протиснувшись боком крізь отвір задніх дверей. Страхітливих розмірів поперек та стегна хвилями перекочувалися під поліестеровими брюками брудно-зеленого кольору. Шкіра її обличчя, яке мало жовтуватий колір ще три години тому, зараз була хворобливо блідою. В тому обличчі Річард бачив ознаки серйозного пошкодження печінки або ж зародження важкої серцевої хвороби. З-під важких повік Ліна обвела його своїм незмінно зневажливим поглядом. У пухкій руці вона тримала велетенського заморського індика, який ковзав і задубіло трусився від рухів у хрусткому целофановому кульку, немов жертва мудрованого самогубства.
- Чого ти очі вилупив? - процідила вона.
“Дивлюся на тебе, Ліно. Просто дивлюся. Отак ти і ввійшла у світ, де в тебе немає дитини, де тобі нікого любити, нехай навіть своєю нудотною любов’ю. Отак ти виглядаєш у світі, куди приходить все і звідки виходи закриті. Так, Ліно… На тебе я луплю очі. Саме на тебе”.
- Роздивляюся цього велетенського птаха, - нарешті спромігся він, - бо вперше такого бачу.
- Прокинься йолопе, та краще допоможи мені.
Відчувши під рукою моторошний холод мертвої плоті, він поклав індика на стіл. Поверхня озвалася стуком, тож Річарду здалося, що він поклав на стіл поліно.
- Куди? - роздратовано крикнула дружина, махнувши рукою в бік комірчини. - В наш, розтуди його, холодильник він не влізе. Поклади його в льодовню.
- Вибач, - знітився Річард. Він не знав, що в них була льодовня, принаймні за часів Сета.
Він поніс індика до комірчини, де під лампами денного світла лежала мертовно-біла труноподібна льодовня фірми “Амана”. Річард заштовхав заморожене страховисько всередину, до задубілих, як кістка, трупів інших птахів та ссавців. Зробивши це, він повернувся до кухні. А Ліна тим часом видобула банку з арахісовими цукерками і заходилася їх поглинати.
- Сьогодні було святкове бінго, - пояснила вона. - Ми вирішили провести гру сьогодні, бо наступного тижня отець Філіпс лягає до лікарні. Йому мають вирізати жовчний міхур. Я повністю виграла кон.
Вона самовдоволено посміхнулась. Її рот та зуби були коричневі від шоколаду та арахісового масла.
- Ліна, - мовив він, - чи не шкодуєш ти, що ми не маємо дітей?
Вона подивилась на Річарда, немов на безнадійно божевільного.
- Навіщо мені писклята у домі? - здивувалася вона й посунула напівспустошену банку вглиб шафи. - Я втомилася. Ти
