там по спині, аж до чобіт, але й у чоботях не затримувався, бо вони були подерті, то вода витікала з них, а наш друг тільки хвищав собі ногою, аж краплі води розскакувались, ніби кулі з його кулемета; підсміхався вдоволений, що на його „ремесло” дощ не падає, а тому не відмовиться і не затнеться, коли прийде наказ стріляти.
А повстанське тіло було гартоване, йому дощ не шкодив.
Аж тут підбігає підслуховий і каже, що з віддалі пів кілометра наближається якесь військо. Балянс потягнув зараз замок, чи не „заспав”, і чекає. Стійка зголосила командирові. Командир дав наказ гострого поготівля, а стійкам наказав не зачіпати їх, якщо вони не йдуть розстрільною, а тільки переходять. Коли ж ідуть прямо на наш табір — сипнути вогнем.
Кулеметчик Балянс і двоє стрільців тримають зброю на поготівлі, слідкують за рухами ворога. На віддалі яких 50-100 метрів колона війська скрутила в інший бік: так і видно було, що поляки не знають нічого про наш табір. Друзі змінили стійки, а Балянс розповідав потім, як то у нього кров у жилах била, коли побачив ворога так близько, маючи таке прекрасне поле обстрілу! Вже хотів посіяти по поляках, тільки ланковий затримав його, запримітивши, що вони скручують в іншу сторону. Командир не хотів тоді зводити боїв, щоб не мати непотрібних втрат, а ще більше, щоб не мати ранених, з якими в тому часі важко було возитись.
У міжчасі командири Бродич і Смирний підбирали друзів, що мали притранспортувати муніцію, змаґазиновану
раніше в т. зв. „Дукля-пас”. Туди вела тільки одна дорога, яку завжди стерегли, спочатку большевики, потім поляки. Малій групі людей перехід був неможливий, та й взагалі без бою неможливо було туди пробитися. А всі довколичні поля і ліси, вздовж Словаччини, були густо заміновані ще від війни. Червоноармійці пробували розмінувати це страшне поле, але сітка мін була така поплутана, що під час справ розмінування вибило багато війська, і справа закінчилась без жадного успіху. Червоні так і лишили ці мінові поля на пам’ятку полякам, по втраті кількох сот людей. Потім прийшов з Польщі спеціальний відділ мінометників, що забрався до розміновання терену, але він мав таке саме щастя, як його попередники. В короткому часі половину з них вибили міни, решта вернулася додому. Тоді й всі ті поля обтягнено кільчастим дротом і скрізь розставлено урядові, червоні таблиці, з осторогою, що терен замінований, а перехід заборонений.
Може для когось він і був заборонений, але не для нас, повстанців, що мусіли переходити це поле смерти майже щоночі. Ми мали тут свою тайну дорогу, що ЇЇ вдалося відкрити другові Орестові, за очевидною Божою допомогою.
Ще з весни 1946 року друг Орест занедужав на запалення суглобів і ще на якусь шлункову недугу. Так змарнів, неборак, що жаль було на нього дивитися. Він не міг довше лишатися з боївкою команданта Смирного і його віддали на відпочинок до одної родини, що погодилася переховати хворого у викопаній під піччю криївці. Щодругий вечір мала приходити до нього одна з повстанських санітарок давати йому заштрики. Часом приносили йому дещо почитати, щоб не нудився у тій самітній норі.
2
Так пережив наш хворий декілька тижнів. Аж одного ранку сказав господині, що вибирається до лісу, бо хоче погрітися трохи на сонці, що було йому дуже потрібне. Прийшов у ліс, а тут і настав ранок, показалося гарне, тепле сонце, нібито дразнячи друга Ореста, що воно так красно гріє, а він сидить цілими днями, як хом’як, у дірі. Так він сидів собі на сонці, між коринками, і тисячі різних думок прошибали його голову. Мав коло себе кусок лемківського хліба, що господиня йому дала, дуже тонюсенький, — було видно крізь нього гори Карпати, і трохи якогось товш.у на дні пушки з консерви — подарунок від тітки УНРИ. З’їв друг Орест той хлібець, вичистив консерву і вже хотів помалу вертатися до хати, аж тут прийшла йому до голови одчайдушна гадка, яка потім обернулася в корисне діло. А помислив собі друг Орест, що вояка вже з нього не буде,
