Почали допитуватись селян, хто їх знає. Селяни, хоч і знали їх, та не зрадили. Вдавали, буцімто вони не запримітили, коли і звідки ці люди прийшли.
Господарство догоряло. Ще посипалось кілька стрі- лів із зброї, яку повстанці лишили в коморі, видно було, як викидало з вогню відламки спаленого крісового заліза. Поляки почали собі кпити з наших хлопців — чим вони тепер будуть воювати, і при тому обкладали їх кольбами по плечах.
Зовсім смеркалось, як УБП з військом вирушили до Горлиць, ведучи з собою двох упістів.
Тим часом з ліска побігли два стрільці до району, де кватирувала чота командира Корби, щоб дати знати про польський напад. Чота зробила засідку на поляків при гостинці, у старих німецьких окопах. Але ворог, ніби пронюхав письмо носом, не пішов гостинцем, а скерувався через сіножаті на коротшу дорогу.
Якби> однак, чот. Корба знав докладніше про ув’язнення Хитрого і Дворяна, він би постарався за всяку ціну їх відбити, чи не дати взяти живими на тортури. Але кур’єри сказали йому, що то була сутичка з поляками, під час якої згоріло дві хати, а про інше вони самі не знали.
Посидівши в засідці і не діждавшись нікого, відділ пішов у село і там довідався про смерть друга Веселого та про лиху долю, що постигла двох наших „пожарників”.
А друзів Хитрого та Дворяна вели поляки до Горлиць через село Пантне, зв’язаних докупи одного за ліву, другого за праву руку. Та стрілець Хитрий недарма носив псев- до ,,хитрого”. Хоч як його полячки ревідували, та таки не знайшли за халявою в чоботі маленького німецького сти- лєтика з кістяною ручкою, що його носять німці-альпініс- ти. Ох, як гаряче зробилося Хитрому, коли вони проходили попри лісок! Якби так можна було хоч трошки прихилитись до землі, неспостережено витягнути з-за халяви сти- лєтика і розрізати ремені, що в’язали його з другом Двор- яном! А тоді — давай Бог ноги!
Такі гарячкові думки шибали Хитрому в голові, розсаджуючи йому мозок. А зроду іне догадливий Дворян нічого про те не знав, та й не було нагоди повідомити друга, що є ще остання дошка рятунку, і то так близько, в його, Хитрого, халяві...
Йдучи через село Пантне, Хитрий пригадав собі кожний шмат дороги, бо він нераз туди ходив до Горлиць, до школи. Ось хоч би цей малий підгірок!.. . Тут було б добре чмикнути... Ліва рука була в нього вільна, але він не міг нічого нею зорудувати, бо з того боку йшов вартовий. Так ідучи, Хитрий попросив вартового, що курив цигарку, щоб дав йому трошки затягнутися. Той повідомив старшину, що „бандьора” просить закурити, і поспитав, чи можна йому дати. Старшина дозволив і вартовий дав йому цигарку. Тут Хитрий кілька разів шарпнув рукою, що була зв’язана з рукою його друга, на знак, щоб той трохи подався, щоб не був гей та деревина. Потягнувши пару разів цигарку, закашлявся так сильно, що трохи не впав на дорогу, пригнувши додолу й друга Дворяна. А в той час стилєтик уже опинився в його правій руці. Та й сказав, задихаючись, до свого вартівника:
— Но, пане, алєсь мі дал запаліць, же мало мне не уду- сіло, таке сільне пан палі!
йому не раз приходилося курити ще сильніший „ба- кун”, але хотів поляка „зачарувати” і тому так приговорював, як солтис до корови.
Друг Дворян нарешті здогадався, чому Хитрий так його шарпав, коли відчув коло долоні вістря стилета. Торкнув його пальцями на знак мовчазної згоди, бо для них, напівмертвих, і так уже не було іншої надії на порятунок.
