При виході з лісу ми попали в оточення. Та досвідчений в боях к-р Бурлака почав наступ на ворожий перстень в одному напрямі, а тоді раптом скупчив всі наші сили й кинув на прорив у зовсім іншому місці. Цей маневр вдався вповні. Коли сконцентрований і несподіваний удар заскочив ворога і його обруч, що оточував нас, тріс, наче б був з соломини, поляки й не опам’ятались, як ми були вже позад них і на прощання засипали ще їх ззаду скорострільним
К-ри Бурлака і Крилач — весна 1947 р.
вогнем. Гнатись за нами вони й не пробували, бо були певні, що головні наші сили ще в лісі.
Дальший наш маршрут перетяла нам ще сильна ворожа частина. Входити з нею в бій не було ніякої потреби. Ми виждали в ліску вечора, а тоді підсунулись під самий Перемишль, де застави ворога були дуже слабі, бо тут вони нас ніяік ;н.е сподівались, і вночі розбили ми ті застави в пух і прах. Після цього ми знов змінили напрям і через ніч перемаршували село Воля Володська.
В руїнах виселеного села було безлюдно і тихо. Ми відпочили тут, а перед відходом зайшли на братську могилу, щоб попрощатись з нашими друзями, що впали як члени УПА й ОУН в геройському бою і тут лягли на вічний супочинок.
По семиденних маршах прибули ми на Лемківщину. Голод став докучати нам чимраз гірше, бо по дорозі не було де роздобути харчів.
Наша сотня прибула на Лемківщину зовсім несподівано для ворога. Наш удар на якусь зустрічну невелику ворожу частину викликав в її рядах справжній переполох: польські жовніри і старшини тікали, як зайці, залишивши весь свій табір. Тут було чимало зброї, але для нас тепер найбільшу вартість представляли харчі. На щастя, ми їх знайшли в здобутому таборі подостатком. Наїлись, наладу- вали наплечники муніцією, виміняли собі зужиту зброю й подались дальше, на Хрещату.
Другого дня нам знову пощастило: ми наскочили несподівано на польський транспорт ранених, що здався нам без бою. Ранених і санітарів ми лишили в спокою, а зліквідували лише боївку, що охороняла транспорт, та сконфіскували багатий запас харчів.
На Лемківщиш ми не задержувались дов-го. Хоч приймати бої нам приходилось раз-по-раз, ми вперто посувались до словацького кордону. В липні 1947 р. ми звели останній бій з поляками і перейшли польсько-словацький кордон. Тут зустріла нас чеська „руда армада”, але чехи відвагою ні трохи не грішили. Вони стріляли лише здалека і ставали до бою лише тоді, коли бачили свою величезну перевагу. При безпосередньому зударі чехи відразу кидались врозтіч.
На Словаччині побачили ми зовсім інший світ. Наслідків „опіки” московського „старшого брата” тут ще не видно було. В порівнянні до умовин життя на українських землях, на Словаччині пануївали ще скрізь добробут і свобода. Московсько- большевицька система терору й провокації ще не в’їлась словакам в тіло- Не було ще тут і „ущасливлюючих” колгоспів. На полонинах пасли дівчата корови, співаючи безжурно веселі пісні, а в селах гостили нас привітні словачки смачними харчами. Словацьке населення поставилось до нас дуже прихильно, хоч і допитувалось, чому це ми так завзято воюємо проти „братів русів”. До наших вияснень вони прислухались уважно.
Та Москва не випустила нас із своєї опіки і тут. Проти нас змобілізовано, на доручення московських комісарів і під їхнім керівництвом, колишніх чеських та словацьких комуністичних партизанів та заставлено переслідувати нас словацьку і чеську поліцію.
Наша сотня по якомусь часі розчленувалась на менші частини. Наш відділ після низки боїв і пригод добився врешті
