Брати Шаманські. Справа наліво: Петро Шрам (псевдо), провідник 4-го району округи ..Батурин", Іван Шум, командир, і Михайло (псевдо незнане), працівник СБ.
мапу, яка висить на стіні. Але вона нічого не пояснила, бо була „загальна”. Ідемо дальше. Розпитуємо, де є „спул- дзєльня”, бо нам потрібно купити собі харчів.
Ідемо серединою вулиці. Нараз перед нами виринає
військова постать. Тікати запізно; зброя в поготові; ідемо спокійно далі. Приглядаємось, а це лиш один капраль і то без зброї. Питаємо, що він тут робить. Відповідає, що вийшов з ресторану. На наш запит, де його відділ, пояснює, що всі в ресторані, п’ють. Тут капраль представляється нам. Він з фронту. Показує нам цілі груди медалів, який то він заслужений, частує нас папіросками- Положення дуже незручне для нас: під носом військо, і хоч відділ пана кап- раля знаходиться в ресторані, але в місті може бути більше того війська. Нам тут немає чого крутитися; прощаємось з паном капралем: ,,чесьць” „чесьць”, — і пішли.
Відбуваємо коротку нараду. Довго немає що думати, за всяку ціну нам треба чимскорше переїхати ріку Нарву, поки ще в місті ніхто не зорієнтувався, хто ми такі. Вертаємось під той ресторан. Капраль стоїть за рестораном, але нас не бачить. Я кличу його, щоб підійшов до нас; він, побачивши в мене старшинські відзнаки, враз стягує копита і питає, в чому справа. Питаю його, чому він не носить зброї, хоч часи такі небезпечні. Відповідає, що зброю лишив у ресторані. Тоді я кажу: „підемо до ресторану сконтролю-вати, чи це правда”. Він починає проситися, щоб не контролювати, а краще зайти і випити. Я й Шугай, відбезпечивши пістолі, входимо до ресторану; решта друзів залишається в поготівлю надворі. У ресторані нема нікого, тільки в господині лежить п’яний сержант на ліжку. На столі лежать плащі й мундири. Ми забираємо плащі й мундири й виходимо з ресторану. Але капраль вибігає за нами надвір і починає піднесеним голосом сперечатися, чому ми забрали їхні речі. Порадившись, віддаємо речі капралеві і відходимо, переконавшись, що тут нікому й на думку не приходить, що ми — українські партизани. Сідаємо на пором і переїжджаємо ріку Нарву,
Від Нарви ми маршували ще дві ночі й опинилися в Східній Прусії, у воєвідстві Ольштин, пов. Мрунґов. Тут закватирувались у лісі недалеко шосе.
Пополудні на шосе зчинився рух. Коли сонце заходило ми підійшли до шосе, щоб побачити, хто це йде чи їде.
їхали селяни з ярмарку, що відбувався у Мрунґові. Коли добре стемніло, підходимо до села. Входимо до хати, в якій, як виявилося, жила німецька родина. Просимо, чи не могли б у них повечеряти. Господарі прихильно віднеслися до нас і дали нам вечерю. Розпитую, чи в селі нема яких поселенців. Говорять, що є чотири українських і кільканадцять польських родин. Відходимо у ліс, зараз за селом і в ньому кватируємо.
Переночували, пересиділи в лісі цілий день, а надвечір заходимо знову в село, йдемо просто до української родини, але говоримо польською мовою, щоб не розконспі- руватися, якщо люди незнайомі. Попали до родини з Під- ляшшя. Люди нам незнайомі, дещо попитали й ідемо до другої хати. Цих людей пізнаємо, бо в їхньому селі'нераз перебували. Але говоримо по- польськи; хочемо довідатись, чи вони нас пізнають. Вони, подивившися уважно, пізнали нас відраз}’! Вітають і обнімають, як своїх рідних. Господиня заплакала й говорить, що тепер може спокійно вмерти, бо ще раз побачила нас, чого ніколи не сподівалася.
Приготовили нам вечерю й просять їсти, знаючи, що ми голодні. Оповідають про своє життя на чужині; їх порозвозили по декілька родин на одне село та вимішали з німцями й поляками, щоб слідкували одні за одними.
¦Ми подякували за щиру гостину й пішли на друге село, де мав перебувати у своєї родини один наш вояк. Він, — оповіли нам наші знайомі, — приїхав сюди поїздом з транспортом переселенців. Щоб не розконспіровувати його й себе,
