бо ж не було тих, що так радо нам їх доставляли. Супроти польського населення приходилось стосувати примусові реквізиції, а це ускладнювало і заготівлю харчів, і наше положення. Крім цього, польське військо й поліція безупину робили днями облави на села й ліси, а ночами ходили на засідки. В такій ситуації ми, з одної сторони —- здавали собі справу з того, що на нас
чигає на кожному кроці смерть, а з другої — розуміли, що без зимового бункра та без відповідного запасу харчів у ньому ми пропадемо. Тож, не зважаючи на всі небезпеки, ми з завзяттям стали приготовлятись до зимування.
Вигляд бункра, що його ми взялись будувати, мав бути такий: вхід та вихід — по десять метрів довжини, кімната до спання— 4 метри довжини і 2,80 ширини, а висоти на 1.80 метра; магазин на бараболю — 1 кубометер, а далі — криниця та потребник.
Насамперед почали ми роздобувати лопатки та-мішки до ношення глини. Возити землю фірманками було неможливо, бо при такій праці поляки були б нас відразу „накрили”: одна група польського війська, силою 80 вояків, стояла в поблизькому селі за два-три кілометри від нашого лісу, друга, 200 вояків, у такій же віддалі по другій стороні лісу в селі Себечів, а тому й мусіли ми зберігати якнайбільшу обережність.
Місце на наш бункер вибрали ми в колонії серед лісу, зложеній з трьох господарств, де колись жили українці. Тепер це була безлюдна, напіврозвалена пустка. Працювали іми від год. 9 вечора до 3-ої ранку. Під час праці ходили по дошках, пересуваючи їх раз-по-раз, щоб не топтати стежки, яка могла нас виявити ворогові. Заглиблення довбали лопатками, а землю носили мішками на плечах і розсипали в стайнях. Вхід до бункра замасковували зсипом поломаних цеглинок.
Яких два кілометри від того місця, де будувався бункер, мали ми тимчасову криївку, в якій пересиджували вдень, відпочиваючи. Криївка була дуже невигідна, малесенька, і ми мусіли тиснутися в ній, як оселедці в бочці. Вона була видовбана в глині, на вигляд печі на хліб; влазити та вилазити з неї приходилось, як суслам з нори. Дерев’яних стінок вона не мала зовсім. До всього того — розвелись у нас паразити. Вони частенько не давали нам спати, а декому від їхнього галапасування поробилися на тілі рани. Відповідного порошку на них ми не мали, та й зорганізувати його тепер було неможливо із-за проклятих облав.
Полагоджувати все могли ми тільки ночами. Терен став ніби не той: виселений зовсім з українського
населення, він заселювався спроваджуваними поляками дуже повільно. Були села, в яких не було тепер ні живої душі, а в інших залишилось тільки дві-три родини на все село. Спроваджені поляки були переважно партійними й активними комуністами. І в них нам приходилось брати харчі. Тож зрозуміло, що ми мусіли перейти на методу примусових реквізицій. В некомуністів замовляли ми ліки. Ми знали, що й тим людям не можна довіряти, а тому й приходили по замовлені медикаменти не скорше, як по місяцеві. Вони майже завжди повідомляли про наші відвідини поліцію, яка улаштовувала засідки. Та по кількох тижнях даремного вичікування на засідці поліція зневірювалась і залишала даного господаря в спокою. Для певности, ми заходили в міжчасі до двох-трьох інших господарів і відтягали тим увагу поліції від першого. А тоді щойно з’являлися знову в першого по замовлені речі. Боячись за своє життя, господар, звичайно, купував замовлені нами речі зараз другого дня й тримав їх весь час напоготові.
Так зголосились ми по замовлені речі до одного господаря по шести тижнях після замовлення. Він страшенно здивувався, що ми ще таки тут. І як же це можливе, — питався він щиро нас, — коли скрізь стільки польського війська й поліції, які безустанно проводять облави й засідки? Під його хатою поліція теж організувала засідку й вичікувала ночами цілих три тижні. Ми відповіли йому, що ми все те знаємо, але польських поліцаїв не боїмося: при зустрічі з ними ми знайомимо їх з нашими автоматами та кулеметами, і вони набирають відповідного респекту до нас. Виявляється, що замовлених ліків господар не купив, мовляв —він ще не був відтоді в Грубешові. Супроти цього ми зажадали, щоб він дав нам хліба, соли,
