м’яса^ сірників і нафти, а одночасно звернули йому увагу на те, що довготривала засідка біля його хати могла бути тільки наслідком його доносу. Ця наша заввага дуже перелякала його. Він став проситись, щоб ми його не карали за те, і з по-с- піхом дав нам вимагані нами харчі. Від того часу став він нашим союзником і совісно виконував всі наші доручення, не інформуючи більше про них поліцію.
За харчами та всіми іншими потрібними нам речами приходили ми тільки до сіл, віддалених не менше як десять кілометрів від нашого місця перебування, щоб не наводити поліцію на його слід. Працю при будові бункру продовжували ми інтенсивно далі, а тим часом замагазинували добуті харчі в нашій криївці. Тут, у криївці, мали ми самовар і в ньому варили раз денно зупу і раз чай. їли тільки два рази на добу, щоб загартуватись у зношенні голоду. Кожної ночі — за виїмком тільки тих, коли ми ходили на села за харчами, — працювали при будові бункру, а вертаючись з праці, носили з собою воду, щоб мати з чого варити зупу й чай та загасити спрагу під час денного відпочинку. Бувало, що ходячи до криївки спотикнемось в кущах і розіллємо воду, йти по неї вдруге небезпечно, бо розвидняється і наступає пора, коли ворог скрізь вештається. Це означало — перебути день без води і їди, бо солоне сало не лізло в горло, коли не було чим промочити засохле горло.
В криївці нам приходилось теж чистити свою зброю. Одного разу, повертаючись з праці, Вістун загубив коло криївки дріт, приготований для чищення люфи скоростріла. Це завважив він щойно тоді, коли ми, поснідавши, клалися спати. Надворі було вже зовсім ясно і вилазити тепер з криївки та йти шукати дрота було надто небезпечно. Тож залишаємо полагодження тієї справи на вечір і йдемо спати. Один, як звичайно, стає біля вічка на стійку. Цим разом це випало на мене. Сиджу коло вічка та надслухую, що діється кругом. Нараз чую розмову в польській мові:
— Увага, хлопці! Пане поручнику, я знайшов кусок телефонічного дрота, видно тут десь чистили люфи!
А в відповідь на те:
— Да, канєчно) пасмотрім!...
Я негайно побудив друзів і ми приготовились до оборони. Стоїмо напоготові біля вічка, обернувшись кожен в слух. Чуємо, копають недалеко вічка. На вічку лише яких
п’ятнадцять центиметрів землі; якщо дійдуть до того місця, то відкриють криївку зовсім певно. Поводимось якнайтихше. А може не знайдуть?... Чуємо знову розмову:
— Я думаю, що тут десь мусить бути їх магазин. Як знайдемо, то поживимось трохи!
Сурмач хоче відчиняти вічко і заскочити ворога серією стрілів. Гарячиться. Та к-р Орлик мовчки, знаком руки, рішуче забороняє це робити. В нервовому напруженні ждемо ще кілька хвилин. Врешті чуємо:
— Хлопці йдемо! Тут немає нічого. Шкода часу.
Чуємо, як збираються й відходять. Слава Богу! Орлик
зміняє мене на стійці і ми йдемо далі спати.
Кілька днів після того випадку під час нашого відпочинку в криївці алярмує нас стійковий: і — Військо!...
Зриваємось зі сну, надслухуємо. Чути тарахкання дисків при кулеметах. Справді: це маршує військо. Яких сто метрів від
