нашої криївки відділ задержується. По гаморі пізнаємо, що відділ досить великий. Невжеж розкрили нас таки і тепер оточують? Що ж, якщо вже загибати в оточенні, то краще звести останній бій з великою кількістю ворога, ніж з малою ...
Але небезпека й цим разом оминає нас. Це був тільки звичайний відпочинок військової частини, що переходила через ліс. Про нашу криївку вони інічого не знали і не збиралися її шукати.
Одної з наступних ночей йдемо до села Павловичі по харчі. Цим разом нам треба дістати десь свинку, бо місце на бочівочку з м’ясом у нашому зимовому бункрі вже готове. Тож,'зайшовши до села, перевіряємо насамперед стайні. В одній з них знаходимо дві свинки. Кличемо госпо*- даря і кажемо йому, що одну з них ми купуємо в нього шляхом реквізиції. Господар поляк, — і нас боїться, і свинки йому шкода. Та передумав і каже:
— Беріть, тільки не стріляйте її тут, бо військо ледве кілометер звідси. Почує, вив’яжеться тут бій) і все моє господарство піде з димом.
Порада слушна. Тож заколюємо свинку багнетом, ховаємо пошматоване м’ясо в мішки і відходимо. На краю села задержались. Свинка ще така вже велика, щоб кожен з нас мав що нести. Орлик залишається зі Сурмачем біля мішків з м’ясом, а інас чотирьох посилає в другий кінець села роздобути ще трохи хліба. Відбезпечуємо свої пістолі і, тримаючи їх напоготові в руках, перекрадаємось обережно по- загородною доріжкою попри село. Та зараз Вістун, що йшов попереду, задержався і мовчки показав на трьох польських вояків, що спали в рові. Це, видно, ворожа стійка і тому краще її не зачіпати, щоб не зняла алярму. Завертаємо. Та відійти неспостережно нам таки не вдається. Один з ворожих стійкових проснувся, а може й не спав, і гукнув за нами, щоб ми задержалися. Не було ради: обертаємось і частуємо ворожу стійку серією з наших машинових пістоль. Ворог кидається до втечі. Нам немає потреби переслідувати їх. Пускаємо за ними ще одну серію і вертаємося до наших друзів. З дальших відвідин в селі приходиться зрезиґнувати.
В селі спалахує алярмова ракета. В нашу сторону сип- ляться навмання ворожі стріли. Ми не відповідаємо. Забираємо мішки з м’ясом на плечі і зникаємо в лісових кущах. Ворог іти в ліс ніччю не збирається, не знаючи наших сил.
Через кілька тижнів, знову зайшовши до того села, ми довідались, що у вислі-ді тодішньої нашої перестрілки один з ворожих стійкових загинув) а один був важко ранений.
З будовою буїнкра нам пощастило. На його слід не попав ніхто. Роботу закінчили ми в передбаченому часі, не стало лише часу, щоб обкласти дошками криницю та пот- ребіник. На цю „дрібничку” ми махнули легковажно рукою, хоч пізніше не раз жалували, що не докінчили як слід ще й цього.
Прийшла черга на картоплі. їх треба було забрати прямо з поля, віддаленого від бункра приблизно десять кілометрів. Приходимо туди, а там вже все викопане і тільки ще одна купка згорнених картопель стоїть на полі. Це, видно, військо викопало залишену виселенцями картоплю для себе й забрало вже решту до своєї кухні. Більше картопель в цій околиці не було, бо все населення звідси виселено ще весною, перед сезоном садження картопель. Прийдеться за- доволятись тим, що поляки оце залишили собі на пізніше. Добре, що хоч це ще захопили! Згортаємо поквапно в мішки, роззуваємось, щоб не витискати черевиками слідів на легко замерзлій землі, і переносимо картоплі до нашого буїнкра. Повернулись ще два рази і — купка картопель зникла з поля, наче б ЇЇ тут і не було.
Бункер був готовий. Та заки ми перейшли до нього на постійне, виконали ми на доручення к-ра Орлика ще одну акцію. її завданням мало бути: спалити три колонії, з яких вже давніше виселено всіх українців, а тепер приготовлюва- но їх для польських поселенців, спроваджених з Польщі, а в двох селах запалити стодоли, в яких кватирує польське військо. Приступаючи до виконання того пляїну, ділимось на три групи: дві ідуть до колонії, що стоять ще безлюдними, дві до одного села, дві до другого. Пожежа має спалахнути всюди в той самий час, о 10 год. вечора. Збірний пункт по акції — умовлене
