тоді ми написали ще пару слів про кару для неслухняних. Це помогло; він побачив, що це не жарти, і вмить зрозумів усе. Закватирували ми в стодолі.
Один день минув спокійно. На другий день, ранком, коли друг Сойка скінчив стійку й збудив на своє місце провідника Чуба, пробудилися одночасно Андрій і я. Ми почали оповідати свої зловіщі нічні сни. У сни ми тоді вірили, бо вони часто справджувалися. Під час розмови Чуб виглянув через шпару і побачив, що до стодоли підходять три поліцаї. Поклавши палець на уста, показав їх нам. Андрій заглянув у другу сторону і зауважив трьох інших поліцаїв, що вже стояли під стодолою. Ми повідтягали замки своїх автоматів, відчинили двері й вискочили із стодоли. Перед нами, навпроти хати, чотири поліцаї — з кулеметом. Ми перші відкриваємо на них вогонь, перебігаємо на лівий ріг стодоли та густо стріляємо по цих трьох. Вони починають утікати. Ми біжимо за ними. Своїм вогнем не даємо їм часу навіть оглянутись.
Я зауважив, як із-за правого рогу стодоли один поліцай прицілюється до нас; спрямовую на нього свій автомат, поліцай ховається за стодолу. В тій хвилині інший поліцай, що був під хатою, пустив серію, яка поцілила мене у ліву лопатку. Куля не пройшла, а лишилась усередині. Повідомляю Андрія, що був поблизу мене, що я ранений. Він питає, чи можу йти. Відповідаю, що так. Обертаємось, пускаємо кілька серій й відходимо у ліс.
Заглиблюємось в ліс, щоб заплутати сліди, куди ми відійшли. Продираємось з трудом кущами, з моєї рани стікає кров. Рука стає безсила, не може держати автомата. Провідник Чуб забрав від мене автомат, я остався лише з пістолею.
У глибині лісу перебуваємо до вечора. Друзі зробили мені перев’язку, а коли стемніло, скочили до села та принесли „бандажів” з сорочок і простирал-
Тієї ж таки ночі рушаємо на старе місце у Володав- щину. Без перешкод добиваємось до своїх безпечних лего- вищ на островах, в лісах Охожа. Застаємо групу вояків, які пробули тут цілу зиму. Вони у піднесеному настрої: надходить Великдень і вони приготовляються відсвяткувати цей Празник. Паску спекли у побережника, що жив під лісом, зварили борщ із кваску, а м’ясо — мали в уяві, бо вся звірина „виеміґрувала” на захід.
Свячене при спільному столі залишилось усім глибоко в пам’яті. Не одному з нас покотилися сльози, коли говорив районовий провідник Славко. Та потім знову бадьорий настрій. І, коли він закінчив свою святочну промову традиційним „Христос Воскресе”, у відповідь залунало із повстанських грудей грімке, повне віри: „Воскресне й Україна!”
НА ЗАКЕРЗОННІ ЗИМОЮ 1947/48 РОКУ
У вересні 1947 року почалися на Закерзонні сильні бльо- кади. В тому часі не було вже там зовсім українського населення, бо його вивезено весною і літом 1947 р. на „Зємє Одзискане”, тобто на терен переданої Польщі Східньої Прусії. Для УПА настали важкі часи...
Відділ> в якому я перебував, мав назву „Вовки” ч. 3. Командиром відділу був тоді ст. булавний Орлик: він перебрав командування відділом у серпні 1947 р. після того, як попередник на тому пості, к-р Давид, попав у ворожу засідку і загинув в оборонному бою.
В жовтні 1947 р. ми одержали наказ, щоб всі стрільці нашого відділу приєдналися до іншої частини УПА, а сам командний склад залишився зимувати на теренах, на яких ми оперували, значить — на Грубешівщині. Згідно з цим стрільці нашої частини відійшли на Лемківщину, а звід- там у галицькі Карпати, а к-р Орлик, бунчужний Сурмач, санітар Вістун, секретар Юрко, кулеметник Шраменко і я, господарник, залишились на місці.
Ми стали приготовлятись до зимування. К-р Орлик доручив, перш за все, будувати бункер і заготовити відповідний запас харчів. І одне і друге було завданням не легким. Запасу харчів ми не мали ніякого, а організувати їх тепер сталб дуже важко,
