заходимо до німецької стодоли й тут ночуємо.
Ранком зайшов до стодоли господар-німець і, побачивши нас із зброєю, налякався і хотін втікати. Ми його задержали й заспокоїли, що йому нічого злого не зробимо. Він заспокоївся й почав з нами розмову. Питаємо, чи він знає, хто ми. Він говорить, що зразу думав, що ми німці, а тепер міркує, що ми „бандерівці”. Ми притакнули. Німець запевняє нас, що ми тут безпечні, бо до цього села навіть поліція рідко заїжджає, а війська близько тут нема. Просить нас в хату, але додає при тому:
— Тільки заходіть по одному, щоб хто із сусідів не зауважив.
його жінка погостила нас, чим мала- Господарі оповідають, як у них були большевицькі війська, як грабували майно та насилували жінок. Кажуть, що тут є одна українська родина, з якою вони добре живуть. Коли ми відходили, господарі поблагословили нас на дорогу та побажали сповнення наших задумів. Ми сердечно подякували.
Повстанський Великдень — Підляшшя, 1947 р.
В українській родині ми стрінулись із своїм другом по зброї. Оповідаємо йому про наш рейд, а він нам про свої пригоди. Поговорили кілька годин, діставши від друга багато цінних інформацій. Прощаємось і відходимо шукати інших знайомих людей.
Добившись до місця поселення наших людей, ми розділилися на дві групи і розійшлися: одна група — Славко, Шугай і Субота, а друга — нас двоє, Чорноморець і я. Заходимо до одної знайомої родини й тут кватируємо. Ми мали трохи своїх грошей і віддали їх на харчі щоб не пере- тяжувати родину, яка жила дуже скромно, бо ніяких запасів із собою не привезла. Живуть вони лише тим, що отримують на харчові картки.
Тепер сидимо спокійно і відпочиваємо.
Але через чотири-п’ять тижнів почало впадати до сіл військо і перетрясати кожну хату- Причиною цього було те, що наш підвідділ, який лишився був на Підляшші, також прийшов у Східню Прусію й із-за своєї чисельности не зміг замаскуватися перед польською поліцією так, як наша невелика група. Поліція насторожилась, почала слідкувати.
Одного дня вибрався я з нашими новоприбулими вояками на друге село, щоб їх там закватирувати. Йду по- цивільному, тільки з пістолею в кишені, бо мав вертатися вдень. Але вояків закватирувати не вдалося. Прийшлося увечорі вертатися назад всім трьом. Мої два друзі в уніформах ідуть боками, поза селом, а я просто селом. Входжу у хату. В хаті — дивна тиша. Кличу уголос бабусю. Плачучи, приходить бабуся, а з нею п’ятилітній хлопчик. Вона оповідає, що поліція заарештувала дочку й дівчину, її внучку. Питаю, чи чогось не знайшли. Виявляється, нічого- Я скоренько вдягнув заховану військову уніформу, забрав зі сховку срою довгу зброю і попрощався з бабусею. Бабуся обняла мене та поцілувала на прощання, як рідного сина. Ідемо втрьох на означений пункт, де має чекати на нас провідник. Але — на пункті' не застаємо нікого. Що сталось? І що нам тепер робити?
Інформуємо друзів, що в сусідньому селі живе одна українська родина, — може вони пішли туди. Порадившись, йдемо туди. Підходимо під хату, та не заходимо до середини, бо саме ніч і нас, може, не пізнають. Заходимо до стодоли. Вилазимо під саму стріху, на сіно, чекаємо дня-
Коли добре розвиднілось, приходить до стодоли господиня й вилазить на сіно. Побачивши нас — налякалася. Ми сказали їй відразу, хто ми, щоб не боялася, і питаємо за вояками, чи не були у них. Вона говорить, що ще не були. Спитала нас, чи ми голодні. Відповідаємо, очевидно, так. Пішла до хати та принесла нам снідання. Прийшов і господар та завів з нами розмову. Коли впевнився, що ми свої, раптом гукає: ,,Ну, вилазь, доки будеш там сидіти!” Тут з-під нас вилазить ще один партизан. Ми
