серія, що поцілила кулеметника в ногу. Але Лис, не звертаючи уваги на рану, натиснув спустовий язичок свого кулемета та поцілив команданта ОРМО, який повалився у рів. Решта членів польської міліції розбіглась. Наша група вояків вернула щасливо із добиччю на місце постою. '
Коли поляки почули, що в їхньому терені знаходяться якісь непрюшені гості, вони почали слідкувати за нами. Тоді провідник запропонував: „Тому, що нас забагато на цьому терені, дозволяю бажаючим іти в дальший рейд, до Схід- ньої Прусії туди, куди виселили наших людей”. Зголосилось відразу нас п’ять: Шугай, Субота, Славко, Чорноморець і я — Марко. Провідник визначає нам мету і завдання нашого рейду: ми повинні дістатись до Східніх Прус, відшукати там наших людей, переселених туди примусово з За- керзоння, і нашою появою піддержати їх на дусі, а в ворога викликати почуття непевности і страх перед відплатою за його знущання над нашими переселенцями.
Ще того самого вечора відходимо, попрощавшись з друзями, що залишилися. Відпровадив нас сам провідник. Ми перебули ще з ним день і ввечорі розійшлись. Тепер приходиться бути „командиром” кожному з нас; кожний мусить сам дбати про те, щоб мати що з’їсти, де заночувати і вміло скритись перед ворогом.
Рейдуємо. Звичайно удень ми спали, а над вечором радились і плянували дальшу дорогу. Хтось запропонував, щоб ми не йшли пішки, а взяли фірманку і їхали. Інші були проти цього, мовляв, довше будеш іти, але дальше зайдеш. Але, вкінці, вирішили таки їхати, йдемо в село роздобути фірманку. Ми вдягнені у польські уніформи і через те нас уважають місцеві люди за якусь групу польської поліції, чи польського війська. Завдяки цьому нам вдається досить скоро знайти „форшпан”, тобто службову підводу.
Виїхавши за село, ми пояснили господареві, що ми не поліція і не звичайне військо, але „лісове”, а тому він мусить їхати так, щоб обминати ті села, де стаціонує військо і поліція; якщо він завезе нас туди, де стаціонує військо і ми будемо змушені приймати бій, то перша куля буде йому. Господар швидко зрозумів, що тут не жарти, і дійсно старався ,'не наразити нас і себе і їхав такими дорогами, якими нам було вигідно.
їхалося нам добре. Ми навіть міняли два чи три рази підводи, щоб зробити більше дороги. їхали, звичайно, цілу ніч, до якої другої години, а тоді шукали за місцем кватиру- вання. Відпочиваємо, де попаде; є добрий ліс — кватируємо у лісі, немає — то шукаємо якогось хутора-колонії, заходимо непомітно до стодоли й відпочиваємо собі там тихесенько, щоб ніхто нас не почув, а ввечері їдемо далі. Мандруємо весь час без будь-яких пригод, і це додає нам почуття самовпевнености.
Тепер уже самі підвод не організуємо, а заходимо до солтиса й говоримо, що нам потрібно негайно коней. Солтис деколи просить нас у хату на вечерю, витягає пляшку з горілкою, наливає та частує, прохаючи, щоб ми не брали у його громаді підводи. Але ми на його слова відповідаємо по-вояцьки: „За п’ять хвилин фірманка мусить бути під хатою, а як ні, то...” Підвода знаходиться і ми від’їжджаємо.
Так ми опинились під містечком Новогрудек. Через це містедко мусимо переходити, бо на ріці Нарва немає ніде моста. А у місті є пором. То ж хочемо, чи не хочемо, мусимо переходити через місто.
До містечка підходимо пішки. Перед містечком знаходиться кілька хат. Вступаємо до одної хати, щоб довідатися про положення у місті. Довідуємось, що у місті було два самоходи війська, але пополудні виїхали. За Нарвою стаціонує коло сорока військових, що стережуть ліс і ча-
сами приходять до містечка на пиятику. Дальше питаемо, чи е школа. Відповідають, е, семиклясова. Входимо у місто, заходимо до школи. Питаемо директора, чи має мапу теперішньої Польщі Він запроваджує нас до кляси й показує
