Луна відгукує:
..• По світу мандруєм,
І ніг вже не чуєм,
Бурлацькая кров в нас пливе...
Ніч прикрила темрявою світ. На небі мерехтять зорі, зідхає ліс вечірню молитву, пронизливо скиглять сойки, пугутькають сови, наче б зло віщуючи. Тишу мережить дзюрчання гірського потічка. Гасне вогонь багаття.
Я на становищі з кулеметом. Надслухую. З півночі шелест. Тріскотить крихке ріща-
І знову тиша. Звірина? Ні. Хтось таки йде . ..
Дивлюся на годинник: п’ять по пів на дванадцяту. Може стежа?
Але чому з півночі?
Хто б там не був, відтягаю легко замок. Палець над спусковим механізмом. Чекаю. На поляні з’являється постать схожа на жіночу. Але ще задалеко. Підпускаю ближче — і:
— Стій! Кличка!
— Корч!
— Відгук?
— Корінь!
— Псевдо?
— Марта!
Марта — це наша санітарка, що від’їхала перед вечором з раненими до села, щоб передати їх до санпункту і ранком долучитись до сотні:
— Що тебе поночі пригнало?
— Не питай! Алярм! Де спить сотенний?
— Яких двадцять метрів уліво, над головою світить порохно.
— Гаразд!
— Чекай, не лізь на кулемета!
За кілька хвилин на поляну виходить сотня. Тиха команда :
