— Збірка! Готово!
В темряві
Йдемо. Хрупотить під ногами ламке ріща, в обличчя — колюче гілля молодняку, темрява засновує очі. Тиха команда: „Стати!” — переходить по зв’язку. Дійшовши, наказ вертається.
Ми на краю лісу. З-поміж дерев видно гористу околицю.
В далечі блимають світла — наче б село. З тихого шепоту зв’язкового довідуюся, що блимання світел — це справді те село, з якого маємо вибити червоних партизанів, що напали безборонну людність і грабують ЇЇ. Раніше про
це не міг дізнатися, бо стояз на стійці, а під час маршу не говорять. Дізнавшись, про що йде, оживляюся. Бере мене нетерплячка, чого це не йдемо далі, чому стоїмо, на кого ждемо? Поволі минає хвилина за хвилиною.
— Іти дальше! Ну... йдем!
— Наказ дійшов. Пішли!
Виходимо з лісу. Назустріч нам дозрілі нескошені ниви. Вітер доносить до нас все виразніше викрики сталінських посіпаків, ридання жінок, плач дітей.
Грабують, може й знущаються з жінок, людожери!
Придаємо ходи без наказу. Вже недалеко- Ось потік: одні переходять кладкою, інші лізуть у воду. Я за останніми — лише б скорше. Вода неглибока, до поясу. Але ж холодна, гірська!
— Нічого! Зогріємося в бою!
Ще яких чотириста метрів, йдемо розстрільною. Розподіл знаємо. Терен добрий.
Ніхто з друзів не говорить. Приспішені живчики, у жилах грає кров, в кожного нерви нап’яті докраю. Кожен пристає, надслухує, вдивляється у село, йде далі... Ще сто метрів, ще п’ятдесят, ще ... і ждемо першого стрілу, вибухів гранат-..
Ось переді мною двоє. Прилягаю. Увага!
В обороні села
Свист, крик, стріли, розриви — все то зливається в один могутній гомін. Палає бій. Б’ють смертоносні жуж- лики, безупинно клекочуть кулемети. Мерехтливі зорі засновує курява й дим. В очах чорніє.
Бах! Червона ракета. В її вогняному сяйві зринають криті'соломою хати, садки. Ворог стривожений — ми бачимо його.
За хатами гасне промінь ракети. Знову поринаємо в море темряви.
