більше кватирантами ВП. Кількість польського війська доходила до 200 - 300 жовнірів у кожному селі, при чому ВП розпорнджало теж тяжкою артилерією і танками. В другій половині серпня 1945 над лісами появились польські літаки, що стали скидати летючки з закликом до УПА здаватись та бомбардували підозрілі смуги лісів. Наша розвідка устійнила, що на 20 серпня 1945 ВП приготовляє велику облаву на лісовий масив. Супроти цього наш командир, намагаючись не ламати наказу, щоб не входити в більші бої з ВП, зарядив кілька днів перед 20-им серпня збірку цілого відділу і, поінформувавши усіх про ворожі пляни, доручив усім розділитись на чоти й скритись на час облав по криївках. Це було виконано. В загальному, відділ виминув таким способом небезпеку, але дві криївки ворогові вдалося таки викрити і з 21 бійців УПА, що перебували там, тільки двом вдалося прямо чудом прорватися; решта 19 загинула в важкому і надто нерівному бою.
По закінченні облави к-р Громенко зарядив нову збірку цілого нашого відділу і на ній подав стрільцям до відома, що, згідно з новим наказом командування УПА, відтепер наш відділ оперуватиме цілістю і е випадках потреби прийматиме бої з ВП.
Тим часом виселенча акція стала набирати все більшого розмаху, перемінюючись з „добровільної” в виразно примусову- Ранком 1 вересня 1945 р. відділи ВП обступили села й почали силою викидати все українське населення. Населення втікало в ліси й шукало там захисту в ярах та дебрах. Були теж випадки, що селяни сідали на порозі своїх хат і заявляли, що не вступляться, хоч би їх і постріляли. В деяких селах поляки дійсно застрілили по кілька або й кільканадцять опірних селян, щоб стероризувати решту. Вигнаних так з їхніх хат зганяла польська поліція з усіх сіл до Вірчі і звідти найбільш опірних відставляла до тюрми, а решту відразу перевозила транспортами через Перемишль до УССР.
Для скріплення терору супроти українського населення на Закерзонні польська влада тихо апробувала грабіжницьку діяльність цивільного польського шумовиння. Такі грабіжницькі банди польських цивілістів мали не тільки запевнену безкарність своїх злочинів, поповнених супроти українського безборонного населення, але й охорону польської поліції та польського війська перед збройними частинами УПА. За весь час тих подій не було ні одного випадку, щоб польська влада виступила проти тих польських розбишацьких банд, або щоб притягнула опісля до судової відповідальности когось із членів тих банд за грабіж і за вбивства українських жінок і дітей, хоч зідентифікувати злочинця було в більшості випадків легко. Коли така озброєна банда впадала до села й починала грабити й мордувати українське безборонне неселення, то і польської поліції, і польського війська „не було в тому часі в тій околиці”; але, як тільки відділ УПА або озброєний Самооборонний Відділ починав бій з бандитами, то відразу, як з-під землі, з’являвся там сильний відділ польського війська або польської поліції і ставав в обороні польських напасників.
В такій ситуації ми почали свій збройний виступ проти ВП (польського війська). На кожному кроці, де лиш могли і коли це лиш було можливим, ми, стосуючи партизанську тактик^ боротьби, наносили частинам ВП дошкульні удари. Кожний кущик, кожен бур’ян, а тим більше кожен ліс стали для вояка ВП пострахом. „Холєра з тимі бандеровцамі, — говорили самі між собою жовніри ВП. — Оні вшендзє сом, зо вшисткіх строн бійом, нікт їм ради не дал і не да”. В кожній порі дня зривалась /несподівано то тут, то там стрілянина. Алярми стали для відділів ВП нормальним явищем. Нераз видно було, як вояки ВП без зброї і без шапок тікали зі сіл до своєї твердині Бірчі. Ми захищали наше населення, не жаліючи ні крови, ні жертв. Ліквідували розбишацькі банди, розганяли охорону ВП, що ескортувала населення на Схід. Відпочинку для нас не стало: ми постійно ганяли за відділами ВП і гнобили їх безупинно несподіваними наскоками. ВП мусіло все бути в гострому поготівлі, сподіваючись кожної хвилі наскоку „бандерівців”. Села, в яких поляки кватирували, обкопувано оборонними ровами, і всю ніч спали в тих ровах при зброї сильні застави. Проте, ні ті оборонні рови, ні сильні застави, ані далеко висилані підслухи й стежі не забезпечували поляків перед несподіванками. З нами щиро й незвичайно жертвенно співпрацювало все українське населення, і завдяки тому ми були завжди дуже докладно поінформовані про кожен рух ворога, про його кількість, розташування, вислані ним стежі тощо, і заскакували ворога все зі сторони, з якої він не сподівався.
Та все таки польським комуністам удалося викинути якусь частину українського населення на схід за лінію Керзона. Польське військо намагалося перебрати все залишене вивезеними українцями майно, а їхні господарства передати спровадженим з Польщі полякам. Проти цього вели ми енергійну протидію: все те, що можна було перевезти і скрити в лісах, ми забирали, перевозили і ховали. Спроваджених сюди польських селян взивали ми добровільно вибиратись з заграблених
