з наказом та інструкціями Провод}', відпущено їх додому. Кількох полонених вояків, які виявили бажання вступити в ряди АК, відпроваджено до командира АК. Від полонених ми довідались, що в бою проти нас стояли карний відділ КБВ і підстаршинська школа під командою полковника Вигнанського, большевицького вислужника, який вже від 1918 р. перебував в СССР. Тепер большевики вислали його до Польщі на команданта полку. За акції проти українського населення його відзначено різними орденами. Вночі відбулися похорони поляглих друзів. їх поховано у збірній могилі коло с. Волі Володської- У похоронах взяло участь українське населення, яке своєю присутністю ще раз підтвердило свій нерозривний кровний зв’язок з українськими повстанцями. Курінний капелян о. Кадило у супроводі хору відправив панахиду, після якої кожний командир відділу коротким вояцьким словом про'- щав поляглих бійців, що впали на полі слави. А цілий курінь „почестю крісом” вшанував їх пам’ять. Під час за- сипування могили хор відспівав пісню „Ой там під лісом, під темним бором!” ...
Після панахиди відділи розійшлися в свої оперативні терени.
М. Макаренко
ЇХ БУЛО СІМНАДЦЯТЬ
Не раз ми з братом розпитували батьків; що то за вежа; що її так добре було видно з нашого „Верха”, над масивом південно-західнього лісу Хрещата. Нам розкаь зували, що це дуже великі ліси, положені над Команчею, а цю вежу збудували під час 1-ої світової війни. Вона дуже високо і з неї видно Перемишль. Ми не раз вибирались піти пішки до тієї вежі, але наші пляни так і лишилися нездійснені.
Так минали роки за роками, аж прийшов 1943 рік, коли на наших землях кривавились два наїзники України, а наші рідні ліси стали пристановищем українського підпільного війська. Без довгої надуми я з двома старшими братами опинився в рядах УПА. Колишні наші мрії стали дійсністю. „Для нас, повстанців, нема кордонів, немає перешкод.”
По великому рейді з Лемківщини у Станиславівщину та по переході німецько-большевицького фронту, Провід скеровує нашу групу із Станиславівщини назад на Лемків- щину. По довгій мандрівці, багатій в різні перешкоди, наша група добилась на Лемківщину, і то у моє рідне село Б.
По всіх наших селах в той час кватирувало багато большевицького війська. Дії нашої групи були неможливі тому, що це була друга большевицька фронтова лінія. Нам прийшлося законспірованим чекати на зв’язок з Переми- щиною.
Пізньою осінню фронт посунувся на захід, а на Лемківщину прийшов командир Зенко, провідник Осташ і госп. референт Хома. Тому, що на Лемківщині майже усі зв’язки, з причини фронту, були зірвані, нашу групу розчленовано і нас, трьох братів, теж розлучено. Найстаршого брата Василя призначено в „Трикутник”, середущого Степана відряджено вишколювати „Самооборону”, а мене приділено як військового референта до повіту „Говерля”, до якого належали дооколичні села Хрещатої.
В 1946 році середущий брат „Сніг” захворів на запалення суставів, на яке був хворий ще в 1939 р., повернувши з Берези Картузької. Нелегка це справа в підпільних умо- винах лікуватися. Стан його здоров’я щораз то гіршав і це змусило Надрайоновий Провід звільнити його з обов’язків та дати йому вільну руку щодо місця перебування.
Впродовж кількох місяців він перебував під лікарським доглядом д-ра Шувара та фармацевта друга Ореста. Його здоров’я покращало. У жнива 1946 р. він вибрався відвідати мене в районі „Говерлі”. Коли прибув у район „Говерля”, в той час були там великі облави- Він долучився до боївки Цока, де йому прийшлося, під час облав, виконувати цілоденні марші, чи зводити бої з ворогом. Прийшовши до мене у Бескид, над Вислик Великий, був дуже виснажений і на третій день захворів знову.В мойому тере- ні пролежав аж до зими. Не зважаючи на опіку, яку я міг йому дати, і дружню поміч санітара з боївки, друга
