Гуцула, його стан здоров’я не кращав.
В місяці грудні 1946 р. я дістав наказ від провідника Мара перевезти брата до підпільного шпиталю на Хрещату. Над ранком щасливо заїхали під Хрещату в село Смільник, в якім дістали зв’язок до мого провідника Чорноти. Місце постою провідника ми застали порожнім. В секретному місці наш зв’язковий знайшов штафету перестороги, що на Хрещатій відбулася облава. Не легко було нам їздити з хворим. Ми рішили залишитися на місці, зайняли становища і чекали.
Хоч була пізня зима, на Лемківщині в 1946 р. на латинські Свята снігу ще не було, а для нас, повстанців, це було особливе благо.
Серед лісової тиші долетіли до нас тріщання галузок та людські голоси. Прибігає наш стрілець, що був на під- слуху і зголошує, що у нашому напрямі, в розстрільній, з
Сніг Д. Г., один із 17, що згинули в шпптальці на Хрещатій 1949 р.
білими опасками на руках, іде польсько-большевицьке військо.
Я підійшов до воза, на якому лежав брат, і сказав йому це. Він почав мене просити, щоб я забрав стрільців і відступив, а його залишив самого.
Цю пропозицію я подав стрільцям, але всі відмовилися його залишати. Друг Жук сказав твердо:
— Не годиться нам, воякам Української Повстанської
Армії, залишати хворого друга в небезпеці. Краще усі загинемо, а його не залишимо!
Розстрільна ВП наближалась. Було вже виразно чути вигуки й голос команди.
Нараз, у другому кінці лісу зчинився кулеметний вогонь. Розстрільна, яка прямувала на нас, затрималася і завернула в напрямі бою. Ми відразу зорієнтувались, що це йде бій із сотнею Хріна. Ми буди врятовані.
Вечером прийшов до нас провідник Чорнота й подав зв’язок до шпиталю. Другого дня райком ми рушили дальше в дорогу. Коло полудня виїхали на гору Хрещату, де стояла та велика вежа, про яку колись розпитували батька. Ідучи тим верхом, було добре видно східню Лемківщину й моє рідне село.
Образ був страшний! Там, де колись стояли села, чорніли згарища та обідрані дахи церков. Також було видно наше поле „Верх”, з якого ми, малими хлопцями, дивилися на ліси Хрещатої й на ту високу вежу. Я глянув у далеко- вид. Мені добре було видно долішній кінець села, але наша хата не біліла більше стінами: вона була також спалена.
Я бився з думками, чи сказати братові, що видно звідси село, в якому наша мама, не у своїй вже хаті, вижидає нас, повстанців. Та чи міг я закрити цей образ перед братом? Я підійшов до воза і сказав йому про все. Він підніс руку, щоб затримати коні, і сказав себе піднести. Я його підніс, а друг Ярий приложив далековид до його очей. Він мовчки, довго дивився, немов у думках прощався зі своїми рідними горами, лісами, полями, де колись, малим хлопцем, безжурно гуляв та з насолодою слухав оповідання батька про Визвольні Змагання 1918-го року, про Команецьку Республіку. Не відозвався до нікого ні словом. Відтак махнув рукою, щоб його положили. Він ніколи не нарікав на свою долю, тільки жалував, що став тягарем для інших.
