За годину ми були вже на зв’язковому пункті, де на нас чекало троє санітарів. До самого шпиталю ми його не відставляли в зв’язку з конспірацією. Як уже перебрали його санітари, він попрощався з всіма друзями, нахилився до мене, поцілував і промовив: „Дякую тобі, брате, за все”. Між нами запанувала якась дивна тишина. Аж друг Прапор перервав цю тишину запитом: „Чи можна розкласти вогонь, бо холодно?”
Надвечір ми рушили в дорогу, до свого терену. Без особливих пригод повернулися щасливо в Бескид.
На наш Новий Рік, 14 січня 1947 року, я одержав від брата штафету, в якій він писав, що почувається значно краще.
Тому, що впав перший сніг і було видно сліди, ВП пожвавило свою діяльність. Я зі своєю групою відійшов на зимовий постій до півземлянки у Бескиді.
Дня 26 січня 1947 року, коло 10-ої години ранку за- алярмував нас стійковий і зголосив, що двоє людей на лещатах у білих „маскеровках” прямують до нас. У боевому поготівлі ми вийшли надвір і зайняли становища, а троє стрільців з одним кулеметом вийшли їм назустріч. Коли вони наблизилися, ми пізнали їх: це були стрільці з боївки СБ Цока. Ми повернулись назад до півземлянки. Ці два друзі увійшли слідом за нами і, навіть не поздоровивши нікого, посідали на лаві. Бачучи таку поведінку стрільців, я поде- нервовано спитав: „Що сталося, чи маєте яку пошту для мене?” Друг Жук відповів: „Так, є пошта”, але мені її не дав. Тоді я знову спитав: „Що нового в терені? Чому нічого не говорите, що сталося?” Друг Жук тихо промовив: „23 січня в годині 2-ій пополудні впав шпиталь, де згинув ваш брат і решта всі, що там були. А було їх там сімнадцять” ...
Я довго потім роздумував над його смертю. Думки за думками снувалися в голові. Мимохіть пригадалися літа його молодости, інші члени нашої рідні і мама. Боже, як мама довідається, що один з її синів уже склонив голову, якраз в розквіті свого життя? Як вона переживе таку сумну вістку? Вона вже не дочекається його повороту. Він відійшов у вічність.
Богдан Мельодія-Крук
Я СПІЗНИВСЯ НА ОДИН ДЕНЬ
Вітер вив несамовито страшно. Своїми сніжними завіями затирав всякі людські і звірячі сліди в глибоких лісах гір Бескиду.
„От чудова повстанська ніч!” — подумав я собі, сидячи при столі в санітарному пункті ІІ-го ртну над поштою, яку недавно одержав з терену. Звичайно, з місця, по її перегляді, приступаю до писання штафет, звітів тощо. Будучи впевнений в тому, що „ніч наша мати”, можу більше скупчитись над розпрацьованням деяких пекучих проблем.
Тимчасом хворі й ранені повстанці сплять спокійно. Лише час від часу тишину ночі санітарного пункту перериває стогін раненого стрільця Свиста. В світлі лямпади видно сильветки крісів, автоматів і гранат, які в момент найбільшої скрути, як найвірніший друг — розв’язують всі тузем- ні справи.
А снігова завірюха не вщухає. Мою працю раптом, перериває тихий скрегіт дверей, в яких показався засніжений стійковий, д. Лев. Пізнаю з його обличчя, що щось має мені сказати. Коротке його повідомлення, що якісь три постаті у віддалі яких 100 метрів від санітарного пункту посуваються в нашому напрямку, викликує в моїй душі радість, бо ж це напевно, як писали мені у своїй штафеті, прибули до мене д-р Рат враз з мгр. Орестом. Для певности беру в руки автомат і поволі, висмикнувшись з другом Левом зі санітарного пункту, скриваємось серед ялинок, що ростуть оподалік. Друг Лев не помилився. Три тіні, по рухах яких видно було умучення, прямували до нас. Наше коротке „стій” і кличка заставили їх станути. Правильний їхній відклик казав мені, що я не помилявся.
