що сміється до нас, як ми вийдемо високо на верхів’я.
Та не час на довге роздумування і на коляди. Др. Рат і мгр. Орест рішаються відходити до д. Арпада, а я зі санітаром Лазарем залишаємось в санітарному пункті др. Якима, до -часу, коли мине небезпека тобто, коли польсько- большевицькі банди не виберуться із села Кривого. Самозрозумілим є, що треба бути в разі небезпеки з хворими і раненими повстанцями. Дружні прощання з др. Ратом, мгр. Орестом і кінцеве „до побачення за пару днів на Хрещатій” — закінчують прощальну хвилину з друзями зброї.
При цьому якийсь незнаний біль стиснув мені серце.
Ет, зрештою, — подумав я собі, — чи раз подібні справи бували у моєму повстанському житті?
Замаскувавши наші сліди на снігу, вернувся я з д. Сивим і д. Левом до санітарного пункту. Падаючий сніг прийшов нам з поміччю: він прекрасно затер всякі сліди в горах.
Наступного дня зранку проголошено знову алярм. Кожний хворий і ранений повстанець держить біля себе автомат, гранати, пістолю чи кріс, щоб в разі ворожого наскоку на санітарний пункт гідно, в міру спроможностей своїх сил, себе обороняти, а в безвиглядному положенні послати собі останню кулю на прощання з туземним світом. Це, зрештою, було нормальним явищем у нас, бо ніхто з засади живим в руки ворога не здавався. Такий стан пого- тівля тривав аж до вечора. Щойно ввечері д. Сивий і д. Лев які вернулися з розвідки, повідомили нас, що польсько- большевицька банда, зрабувавши селян і походивши по краях лісу, вернулася до свого випадного кубла, до Вел- ковні. Небезпека, отже, наразі за нами.
По довгому, виснажуючому марші добились ми до бун- кру д. Яреми, що стаціонуваз над селом Ракова. В бункрі д. Яреми довідуємось, що зі сторони Хрещатої чути було цілий день стрілянину. Цю так звану „малу войну” ми пояснювали собі тим, що наш камандир Хрін шарпнув десь добре за полу польеько-большевицьких посіпак. Відпочивши в бункрі Яреми, вирушаємо на слідуючий вечір в дальшу дорогу.
Прикрі бескидські „груники” виснажили нас дощенту. Перейшовши гостинець Балигород - Тісна і замаскувавши по обох боках гостинця сліди за собою, посуваємось дальше, мов тіні, через сніжні засипи в напрямку нашої цілі.
Переходячи дорогу, що лучить село Рябе з гостинцем, раптом чуємо у віддалі яких 100 метрів за малим горбком голоси ворожого війська. Скорий скок вбік і, залігши яких 12 метрів від дороги в малих корчах ялиць, очікуємо з від- безпеченою зброєю ворога. Відбитись дальше від дороги було неможливо із-за чистого поля, на якому ворог міг би нас легко запримітити. Напруживши свій зір в напрямку долітаючих до нас ворожих голосів, зауважуємо перші сте- жі. Згодом поперед наші очі пересунулось з наїженими багнетами коло 500 польсько - большевицьких посіпак. Прокльони в польській і російських мовах товаришили їхньому нічному маршеві. Та зграя посіпак напевно не сподівалась, що тут ось в цих малих корчах лежать з відбезпеченою зброєю два повстанці. Ох, як хотілось їм послати серію олов’яних подарунків за спалені й зруйновані села, за морди й знущання над нашим народом. Та, на жаль, нас лише двоє, а їх коло 500 штук. Пройшло чимало часу, заки ця зграя щезла з наших очей. Відітхінувши спокійніше, ми рушили в дальшу дорогу незамерзлими гірськими потоками, щоб не лишати за собою жадних слідів. Мета нашого маршруту вже недалека. Запах диму додав нам сили до маршу. В моїй уяві увижається, як то ми з д. Лазарем зустрічаємо в теплому помешканні знайомі обличчя, а після розмов і нарад удаємось на солодкий відпочинок.
Нараз я зауважив , що д. Лазар, який йшов попереду, нагло станув. Похилившись до землі, він чомусь приглядався. „Що це має означати?” — обізвався він шепотом. Я глянув уважно туди, де він показував. По обох боках потоку зауважив я утоптану стежку. Це нас насторожило. Чи ж би хтось, подумав я собі, із санітарного персоналу був настільки необережним і зробив таку розконспіровану стежку до санпункту? Це ж противиться всяким законам конспірації повстанця!...
