Не знаю вже, з яких причин; А врешті, мій Євгеній,— він На все дивився збайдужіло І в залах позіхав старих Так, як і в модних та нових.
III
Він у кімнаті оселився, Де старожилець тих країв Весь вік з ключаркою сварився, Дививсь у вікна й мух чавив. Там, на дубовому помості, Був стіл, диван, дві шафи прості, Ніде чорнила й ні сліда. В шафи Онєгін загляда — Видатків зошит там подертий, Пляшок з наливками ряди, Глеки фруктової води І календар за рік четвертий. Старий, багато мавши справ, До інших книг не заглядав.
IV
Євгеній, сівши панувати В селі, на лоні самоти, Щоб якось час промарнувати, Новини здумав завести. Мудрець пустинний, без турботи Ярмо кріпацької роботи Легким оброком замінив; І раб життя благословив. Сусід ощадний аж здригнувся — В такий страшенний гнів запав На те зламання панських прав; Лукаво інший усміхнувся, І разом вирішили так, Що небезпечний то дивак.
V
До нього спершу заїжджали; Та з двору іншого кінця Звичайно слуги подавали Йому донського жеребця, Почувши здалеку, з-за річки, Сімейної гурчання брички. Усі, образившися тим, Порвали приятельство з ним. «Сусід наш неук, химерує, Він фармазон; він п'є одно Червоне склянкою вино; Він дамам ручки не цілує; Все про?шу, про?шу,— а нема Уклінно»,— визнано всіма.
VI
Тоді ж таки в село дідизне Новий поміщик прибува, Про нього теж говорять різне, Рішучих присудів слова. На ймення Володимир Ленський, Душею мрійник геттінгенський, Красунь, стрункий, як очерет, Поклонник Канта і поет. Він у Німеччині туманній Засвоїв, ученик палкий, І дух, тривожний та чудний, І волелюбні поривання, Натхненну щохвилини річ І чорні кучері до пліч.
VII
Іще під подихом пороку Зів'януть серцем він не встиг, То й дружбу, і любов високу Ще цінувати щиро міг; Він серцем був невіглас милий, Ще марева його манили, І полонили юний ум Нові для нього блиск і шум. В часи печалі й неспокою Плекав він мрію золоту, Життя розгадував мету; Його загадливою млою Він голову собі сушив І сподівався різних див.
VIII
Він вірив: є душа єдина, Яка з'єднатись має з ним; Тривожна, чиста і невинна, Вона живе лише одним; Він вірив: друзі без омани За нього приймуть і кайдани, І в них рука не задрижить Сосуд наклепника розбить; Був певен він: обранці долі, Що возлюбили люд земний, Становлять той союз святий, Який промінням щастя й волі Колись, у пожаданний час. Осяє землю цю і нас.
IX
І гордий гнів, і жаль ласкавий, І до добра свята любов, І найсолодша мука слави У нього хвилювали кров. Мандрівець, як усі поети, Під небом Шіллера і Гете Він їхнім полум'ям зайнявсь І дзвону лірному віддавсь. І муз прекрасної
